Завантажити

перевели розмову про Раду, Київ, його поїздку на Волинь. Яфет притихло розповідає, як устиг тоді на ранковий потяг, доїхав ним до Ковеля, там заночував в одного з своїх знайомих, а наступного дня вирушив автобусом до Шацька. Там, в одному з пансіонатів на березі озера зібралися були молоді політики, запросили і його на зустріч. Він радо зголосився, бо хотів нарешті почути свіжу думку, щось нове від молодих, які, припускав, могли б зрушити з місця застояний дух. А ще, що його звабило, чому поїхав на Волинь, – хотів побути в затаєних пущах. Нетрі Волині бережуть ембріони самовідродження. Тут спочиває поховальний прах скіфських царів. І власне звідси розпускається світло пробудження, коли, здавалося б, уже ніхто й ніщо не годні зупинити темні сили на рідній землі. Розповідає Яфет...
За Любомилем раптом зникли рівнинні поля, спектр лісу поглинув у себе стрімку трасу з автобусом, людом і цілим світом. Уздовж дороги хлопчаки навприсядки чекають на покупців біля повних кошиків грибів, а гриби – один від одного кращий; а неподалік і дівчатка з бабусями сидять біля козубів, наповнених доверху лісовими ягодами. Автобус зрідка зупиняється на роздоріжжі, набирає знову швидкість, мчить крізь пущу: то там, то там зблисне голубе плесо озера, мов перламутр, а далі – рідколісся, галявина, місток, і взята в бетонні береги Прип’ять – річка, що тепер уособлюється з полином­зіркою. Справді, тут міститься соняшне сплетення нашого роду: пошкоджене, але його можна вилікувати.
Розповідь Яфета, наче заворожена соната, слухаєш, і подумки відтворюєш образи, бачиш змальовану картину, навіть чуєш запах соснової глиці...
Шацьк справив на мене враження села з кількома міськими будинками, нічим непривабливе. Містечко собі, та й годі. А трохи далі, на його околицях, є чудо з чудес: озера Світязь і Піщане. Хто хоч раз побував там, захоче неодмінно приїхати ще. На одне з них – Піщане й добрався Яфет. Молоді політики з усіх куточків України розмістилися в пансіонаті на березі озера, в комфортабельних номерах, їм надана зала для зборів і зала для відпочинку та розваг, а ще безкоштовне харчування. Дехто з хлопців приїхав з коханками, а дівчата з бахурами. Найперше, що впало Яфету в око: сама споруда пансіонату, точніше дві меморіальні дошки – на одній вилито залізом, що цей будинок зведено на честь п’ятдесятиріччя Жовтня, а на другій викарбовано, що цей же будинок відремонтовано на честь п’ятої річниці української Незалежності.
Залізні свідчення на фасаді будинку Яфета насторожили, але він промовчав, з надією, що бажані зустрічі з молоддю принесуть результат, потішать. Далебі, розчарований, наступного дня він пішки під дощем мерщій покинув „санаторійну зону”, аби й собі не заразитися тою хохломанською пошестю. Брехня, сказав підтюпцем до дощу, що в наших бідах хтось винен... Ох, яка краса, а в ній нікчеми вдають із себе хтознащо. Мокрий, Яфет добрався до першої хати, йому відчинила двері старенька.
– Можна у вас висушитися?
– Проходьте, – впустила до хати.
Старенька живе сама, але знайшла йому сорочку й ногавиці її покійного чоловіка:
– Переберися, сину, – звернулася до Яфета на „ти”, вийшла в сіни, її звати баба Фрося: маленька, кругленька, хворіє на ноги. Тяжко ходить. Розговорилися. Виявляється, чоловік її помер кілька років тому, а діти, має троє, тепер живуть далеко звідси, зрідка провідують матір. А хаті потрібно дах перекрити: подекуди тече, взимку може й завалитися. Йому стало шкода старенької, запропонував допомогти. Вона від почутого насторожилася:
– Так одразу?..
Кивнув добродушно:
– Чого б і ні...
Домовилися, що плати від неї не братиме, тільки, вона готуватиме їжу та розповідатиме йому після роботи – вечорами й в неділю – цікаві історії з свого життя. На що баба Фрося підозріло запитала:
– Ти, синку, того... часом не хочеш мене намахлювати?
– Отакої, – вибухнув сміхом Яфет, – хіба я схожий на злодюгу...
Старенька погодилася, місяців зо два він приводив до ладу її садибу, де що треба було підрихтувати – зробив, допоміг вибрати картоплю та зібрати городину, – а напередодні Покрови розпрощався з нею:
– Дуже багато взяв з ваших розповідей, – потис ледвесенько худорляву руку. – Щиро дякую.
– Нема за що, – стенула здивовано плечима. – Дивний ти чоловік, Яфете.
– А й справді... – зачудувався я з печі. – Їхав, квапився на Волинь на зустріч з молоддю, а опинився в старої, затримався до осені.
– Зате, – підвищив голос Яфет. – Я дещо розібрався в сутності життя. Перше ніж актор вийде на кін, він мусить добре вивчити зміст п’єси. Драматург знає, що робить...
Через кілька днів рясно випав сніг, вдарили морози. На Миколи Яфет зібрався провідати в селі своїх родичів, запропонував і мені сходити з ним. Я нагадав йому про викрадення ведмедицею Сімаргла та недавнє полювання, не мав охоти показуватися злим язикам на очі.
– Мені ліпше самому...
– Ваша правда, – погодився він. – Я також ціную самотність.
Доки він гостював, я працював зі своїм рукописом, аби

читати