Завантажити

винувато розводить руками.
– Цікаво, що хоч ви не вимагаєте хабара, – зворушено подякував за піклування. – В нашому селі може знаєте Маріку Петрову, що по околиці зриває розп’яття, так вона нагуляла від когось дитину, тепер їй два місяці, і Маріка пообіцяла, що вранці та ввечері годуватиме мого опришка...
– Хоч се добре... – наставляє, як доглядати дитину. – А щодо, – запнулася. – Хабарів... Не смію брати від вас, – кивнула очима на сповиток. – Якесь чудне ім’я ви йому дали, хто його знає, ким буде... – провела надвір, за ворота лікарні.
Звідси до мого осідку кілька верстов гірської дороги. Путівець стелиться берегом річки, крізь густий ліс, то ліпше пройтися пішки, ніж стовбичити на узбіччі, виглядати з­за рогу проїждже авто, аби хтось підкинув. Якраз видалася гожа днинка, тепла й тиха, синочок солодко спить у сповитку – я гордо тримаю його на руках, крокую краєчком дороги, сповнений радості та тривоги: щось муляє мене всередині, не дає вільно ступати. Біля криниці сів на лавиці перепочити, лишень поклав синочка, аби напитися води, коли – тріск і рев вирвалося з хащі, на задніх лапах стоїть навпроти ведмідь, одною передньою змів ураз мене з дороги, схопив під пахву сповиток, мов і не було нічого, щез раптово в нетрях. Я не одразу опам’ятався, поки спохватився, від крадія й слід охолов. У розпачі не віриться, що тількино позбувся сина. Бреду навмання лісом, до темного вечора нипаю хащами, та все марно. Горем убитий – прийшов додому. Надворі чекає на мене Маріка Петрова, люляє на руках свою дитину:
– Каланнику, ти сам? – зворушено витріщилася.
Запросив її до господи, розповів, що приключилося зі мною коло криниці.
– То – знак недобрий, – мотнула сердито головою. – Пам’ятаєш, років так двадцять тому, ведмідь з’їв стару Бращучку? Холодна зима тоді була, снігу намело під стріху, коли те сталося: ведмідь забрався до свині в Бращука, зняв ґвалт в кучі15, на що старий із старою посхоплювалися серед ночі, з голими руками накинулися на звіра, той спершу не зважав на них, зайнятий здобиччю, доки дурна баба не потягла його по голові лопатою...
– Було таке: ведмідь спершу справився з свинею, а потім і з Бращучкою, старого не чіпав...
– ...Не чіпав, бо Бращук не вдарив його, тільки розмахував руками. Скупердяйку припекло було позмагатися зі звіром, за що й поплатилася, – Маріка зібралася іти:
– Завтра обов’язково заяви на сільраду, най пришлють з району солдатів, аби вбили того ведмедя... – вийшла з дитиною в ніч.
Маріка пішла, а я зібрався з думками, шукаю собі розради, і раптом майнула думка: телепатія! За допомогою ймовірності я вивідаю тирло того злодюги. Мало­помалу заспокоївся, попустив напружені нерви, справив думки в зазначену ціль: бачу перед очима темний барліг, ледьледь срібна смужка пробивається крізь навалені колоди в лігво, освітлює простору яму, де ведмедиця навлежачки годує розповитого мого сина. Він жадібно смокче набухлий сосок, а ведмедиця заповзятливо пригортає його до себе, радісно мурмотить під ніс. Обидвом, як видно, їм добре. Де саме, в якому місці міститься барліг, я не можу розібрати: спробуй по горах і хащах розшукати приховану від людського ока криївку, та ще восени, коли ба навіть стежки запали листям. А втім, я мушу змиритися з тим, що сталося: ведмедиця плекає молоком мого сина! Тут затаєне грандіозне дійство.
Перед обідом, налягаючи на ногу, прийшов до мене вістовий з сільради:
– Ти що собі думаєш, – крякнув з порога кульгавий Федул. – У тебе ведмідь дітвачка забрав, а я журюся більше за тебе, та коли б лиш я, ціле село Маріка Петрова на ноги підняла, а ти ні пари з вуст – мовчиш, – вичитує. – Збирайся, голова наказав, аби ти зараз же прийшов на сільраду!
Хотів показати йому перстом на двері, вигнати нахабного каліку, але пошкодував Федула: він тільки вістовий, куди пошлють, що візьмеш з бідолахи, якщо інші правлять світом.
– Іди, Федулку, я наздожену тебе.
В кабінеті голови сільради ніде яблуку впасти: конторська шушваль, ментдільничний, депутатське кишло стріляє вирлами на мене, а в кутку з опущеними очима сидить причинна Маріка, колише свою дитину. Допит розпочався, як подобає, з формальності, тільки допитують мене не одиндва, а ціла швора попихачів моралі: від директора школи до шахер­махера, тобто власника кількох генделиків в окрузі. Кожен намагається висловити своє співчуття до немовлятка, засуджує мене, мовляв, як я міг отак вчинити, не вдарити на сполох, а приховав від них тяжкий гріх, скоєний, можливо, ніяким не звіром, ніякого ведмедя, можливо, й не було, а я...
– Що?!. – грізно я визвірився до розчуленої поштаркидепутата, та захлиналася слиною під час своє палкої проповіді.
– Вбив, або продав дитину, – зопалу випалила.
Запала мертва тиша, десятки зо два пар очей, навіть і Маріка Петрова, прискіпливо втупилося в мене: „Кажи правду!”
– Ні, – приглушено, але твердо вимовив. – Одібрав сина від мене ведмідь. Я кинувся був його наздогнати, але марно... Що ще хоче почути від мене високий суд?!. – уїдливо

читати