Завантажити

я мушу журитися передусім рідною дитиною, Сімарглом.
Зосередився, за допомогою ймовірності шукаю сина: бачу його на руках ведмедиці, навстоячки вона несе сповиток ущелиною, пробирається крізь хащі (стривай, знайоме місце), потім положила його, розсунула заступ війстя, щезла з немовлятком у лігві. З полегшенням зітхнув: тепер знаю криївку, де переховується мій син. Завтра вранці, бо сьогодні вже вечоріє, вирушу до віддаленого урочища, спробую порозумітися з крадійкою.
Серцем чую, що маю сина... Розум неспокійний, інстинктивно працюють мізки, завдяки підсвідомому розв’язують причину, дошукуються до засновку, хочуть збагнути суть істинного: що ж відбувається? Власне, чому саме я опинився віч­навіч з ведмедицею в облозі, а на нас тиснуть наймані гицлі, коли й так стачає усіляких валанд, як серед тварі так і людей. Маю на те багато відповідей, але обмежуся тільки одною: мені випало в парі з ведмедицею продовжити рід людський.
Нарешті й настав час розкрити походження імені Сімаргл. Завдячую в сьому, безумовно, волхвам, які завчасу визначили йому місце на пагорбі в Києві. Тоді на покуті викрашався Перун, як противага Христові, що потайки пробирався на Русь, і волхви розгадали були задум ілюмінатів, бо уособили покровителя воїнства в головне божество, гадали, в такий спосіб арійство збереже свою первовічність на рідних просторах...
Рано­вранці зібрався, іду на зустріч з ведмедицею. Ще не знаю, що казатиму їй, і задля чого прийшов, інтуїтивно іду на розмову. Приблизно знаю дорогу – крутим путівцем з гори на гору петляю до урочища, нипаю дикими нетрями, розшукую барліг. Аж раз, чую, зусібіч долинають людські голоси, загоничі перегукуються поміж собою, трохи не пальнули в мій бік. Показався з­за дерев дільничний, отой знайомий лягавий, з кількома вояками, розлючено насварився на мене:
– Могли вас положити на місці!.. Поперли проти ведмедя голіруч...
– То – ведмедиця...
– Що?.. – витріщився він.
– Кажу, що в мене сина відібрав не ведмідь, а вона...
Пирснули сміхом вояки, і лягавий:
– Звідки така впевненість?..
– Я бачив, як вона годувала молоком мого синочка.
Насторожилися присутні, надійшли місцеві лісники з рушницями:
– Десь тут її слідили... А ви, – звернулися до мене, – де натрапили на неї?
– Там, – показав у протилежний від лігва напрям.
– Не може бути!.. – в один голос заперечили. – Сліди ведуть сюди.
– Вуйку, щось ви хитруєте, – застеріг пальцем лягавий. – То покажіть нам те місце...
Я повів їх в інший бік, і треба ж таке: знайшли покинутий барліг, свіжі ведмежі сліди. Збив я з пантелику цілу ораву озброєного люду. Вони розбрелися по лісу в пошуках звіра, а я задоволено поплівся додому. Перші сніжинки закружляли в повітрі, впали мені на вії, додали наснаги. Зима не забарилася, своєчасно настала, принесла з собою хвилюючі миті натхнення.
Вдома за допомогою ймовірності я бачив на відстані Сімаргла, його рум’яні щічки, як вони надимаються від утіхи під час плекання. Росте нівроку дитина, під опікою завбачливої ведмедиці. Мені поки що не слід тривожити їх обох, нехай усе іде своїм звичаєм. Я тільки буду слідкувати за ними, коли треба – чимось пособлю, відведу біду, стану в пригоді. Сімаргл – є, живий, здоровий, а се для мене головне: легко на серці, душа спокійна, жваво працює думка, лягають бігма рядки на кришталевобіле полотно. Поїздка до Києва намарне не минула, підтвердила моє призначення на кону сьогочасних подій. Я міг очевидячки переконатися в тому, спостерігаючи за метушнею в столиці. Там – затхло, відгонить трупами, одні скаржаться на других, імітують невинних мікроб. Омана править у Києві, дощенту прибирає до рук місто. Я пробував її розшукати, стати на герць, але клята проява затаїлася в кожній істоті, ба навіть в бруківці середмістя та риштованні пам’яток історії видніється її присутність. Якось в одному з старих двориків неподалік дитинця звів мене фатум з Воно, так назвався добродій: середнього зросту, виснажений і худий, як тріска, хоч його рамена, кістяк підказували, що колись він був широкий у плечах, мав добру статуру, а його горбкуватий орлиний ніс дотепер уособлює затаєну вдачу сього чоловіка, непоказного на вигляд, якраз у розквіті років, якщо можна так сказати, бо до піввіку йому треба ще дожити... Одне слово, Воно чи не єдиний в Києві, хто запропонував мені засіб проти омани, тобто як її вивести з міста.
– Я корінний киянин, з дідапрадіда, – здалека завів розмову після знайомства. – Десятки поколінь усякого люду заселяли на моїх очах місто, ставали його мешканцями. То можете собі уявити, – шпарко глипнув на мене, – хто я такий і чому раптом опинився тут, біля вас, і відкриваю душу... Вперше я помітив вас на вокзалі, настороженого та обачного, як ви з огидою й презирством пробиралися крізь юрбу до трамвая, самоповажно поводилися з жлобами. Через що й впали мені у вічі, а я вже не перший рік нипаю по вокзалах, портах, летовищах, приглядаюся до прибулих до Києва, розшукую потрібного мені споборника. Власне у вас я

читати