Завантажити

Погляду одірвати не можу, такі вони звабні й милі, хоч малюй з них картину. Шкода, що наразі немає Ван Ґоґа. Обов’язково б долучив він до своїх „Соняшників” ще й „Мухоморів”. Переводжу погляд від них на западину між горами: глибоку насподі, з дзюркотливим звором і пологамиберегами, що плавко переходять, здіймаються до самого неба. Верхи хвилястою торочкою облямовують широку западину, в якій один бік тінистий, подекуди зарослий лісом і чагарями, а другий вигріває на осонні скудні пасовиська та клапті сіножаті... І власне там, в димком овіяній „чаші”, я б хотів розчинитися, в ельфа обернутися...
Ледве, в двох руках я приволік одуті торби: в одній – гриби, а в другій скрипи. Зараз мотаю з ними коло печі, запарюю діжку на соління, дещо з їстівних поставлю сушити, можна б і замаринувати, а з отруйними потім займуся, най спершу справлюся з товстюками та красноголовцями: очищаю їх від глини та листя, добираю котрого куди... Цікава забава. Взимку лящатиме за вухами: хрусь­хрусь...
Скрипи також очищаю: мухомора, бліду поганку, порхавку подрібнюю на тонкі скибочки, розстеляю на печі сушитися. Горниця наповнюється пахощами недавнього літа. Потім, уже сухі, перетру на порох, використаю відтак у знахурстві.
Призвичаївся за рік я в заріччі, привів обійстя до ладу, опорядкував як в млині, так і на дворі, припасся на зиму хлібом і дровами, буде чим заморити черв’яка та держати вогонь у печі, аби легко думалося й писалося. В теплі та спокої тількино закінчив оповідь про своє перебування в Києві, мимохіть лягло на папір перше речення другої частини твору, коли, чую, хтось чавкотить під вікном. Я мерщій прибрав на столі, відчинив у сіни двері, не встиг і вийти на поріг, як увійшов церкуник14, насторожено кигикнув:
– Чи дома ґазда сього дому? – подав на відповідь мені руку, сутулуватий, чомусь зігнувся в одвірку. – Затісно в тебе, не розженешся, як у церкві, – на жарт кинув.
– Ваша хатчина десь однакова з моїм осідком, – я підсунув йому стілець. – Нічим мені докоряти...
Добрий за вдачею, він усміхнувся:
– Злим ти зробився, Каланнику... Сичиш ні за що!
– Як ви до мене, так я до вас... – зібрався його слухати.
Він повів здалеку про Кондофиску, потім одслонив причину свого приходу:
– Вчора її забрала „скора”, тяжко буде родити. Просила передати, що якщо непричком з нею щось станеться, аби ти всиновив її дітвака, – стенув плечима. – На, маєш на то – документ, завірений печаткою в сільраді, – подав мені дбайливо загорнуту в церату цидулку. – Законно... – не відводить з мене здивованого погляду. – Ти, ніби, не знався з нею?..
Так само здивовано я дивлюся на нього, не осмілююся розгорнути пакунок і прочитати, про що ідеться в тому документі:
– Може в гарячці помилково на мене вказала? – не йму віри від почутого.
– Та ти що! – простодушно вигукнув церкуник. – Там були голова, фельдшер і я, в неї дома. Мене й уповноважили тобі передати, що породілля була при пам’яті та при своєму розумі... Завірено печаткою й трьома підписами, – не без гордості вимовив останні слова.
Я таки наважився розгорнути церату, пробіг очима написане, кивнув йому:
– Справді, законно... Ліпше буде, аби з нею нич не сталося...
Випровадив я церкуника, а на душі неспокій. Устряв­таки я в халепу, тепер спробуй вибратися. Кондофиску, безумовно, не виню; розсудливість її тільки возвеличує, додає честі. Потрібно негайно їхати до лікарні, провідати любку. Але не застав, запізнився я на кілька годин...
Акушерка показала мені через скло немовлятко, загорнуте в білий конвертик, потім вийшла, засмучено каже:
– Лиш увиділа, хто народився, насилу вимовила Сі...
– Сімаргл, – я назвав ім’я, що не встигла повністю сказати небіжчиця. – Хлопчика заповіла назвати Сімарглом.
Акушерка підвела на мене зачудовані очі:
– Вперше чую таке ім’я, якесь чуже, не наше...
– Навпаки, з давніх­давен водиться в наших краях... Якраз наше.
Добротлива повитуха заходилася біля мене, хоче розрадити:
– Не беріть близько до серця горе, мертву не вернете до життя, так уже сталося, а треба думати про немовля, дитині слід знайти годувальницю. Тижденьдва побуде в нас, а тим часом я з свого боку, а ви з свого, спробуємо когось знайти.
Через три дні поховали Кондофиску. Був і я на похороні. Десятки пар очей не спускали з мене прискіпливого погляду, тишком шепталися коло тіла покійниці невсипущі брехачки, ловили кожен мій рух, менше споглядали на труну та алілуяння попа, більше вивіряли мене. Я сквапно кинув грудку землі на віко деревища, покинув цвинтар, аби не бачити наразі нікого, принаймні брехливих очей і монотонного гудіння попа.
Її поховали на Покрову, а через тиждень я поїхав до лікарні забирати дитину, свого сина.
– Хлопчик росте здоровим, – радо зустріла мене акушерка. – Трохи схожий на вас. – Запросила до ординаторської, розмовляє зі мною віч­навіч:
– Після Чорнобиля значно менше поступає до нас породіль. Не знайшла я нікого, хто б погодився плекати своїм молоком вашого сина, –

читати