Завантажити

так само відказую гострому на язик діду.
– Ее, з мене нич не візьмеш, – трясе перед носом порожньою торбинкою. – Тайстра пуста, а я дуплавий... Ходив по гриби, а знайшов лиш два підлісники. Літні гриби одійшли, а осінні ще не верлися.
– Погано шукали, – тримаю розпочатий тон розмови.  – Грибів повно тепер у лісі, а ви по корчах нипали літо.
Щефан щулить своє зозулясте око:
– А тобі звідки знати, якщо лиш учора приїхав... – набрав серйозності. – Розумак знайшовся, – наче образився, подобрішав.
Насторожив мене старий лис своєю обізнаністю, змусив прикусити язика. Мовчу, а він веде далі:
– Київ, ясно, не Карпати, там на базарі грибів усяких повно, лиш би гроші були. Ти не думай, якщо я ніде не буваю, то нич й не знаю... Виділи тебе наші, сільські, в Києві на вокзалі, як ти когось боявся, десятою дорогою обходив чандар, чи то пак стражів порядку. Нашого люду, сам знаєш, усюди повно, не втаїшся од них.
– Се – точно: від наших людей не втаїшся ніде, вони, як ті кури – гребуться повсюди, тільки вдома з них толку ніякого.
– Не дають... – перебив Щефан.
– Хто?..
– Влада...
– Влада тепер у нас не чужа, а управляється своїми ж.
Старий пошкрібся за вухом:
– Біда її бери, ту політику. Наші люди при владі, як кролик в капусті: обгризе двітри головки, а ситим не буде. Ти мені ліпше розкажи про Київ.
Відлягло од серця: старий, виявляється, по суті нічого не знає про мою поїздку. Чув дзвін, та не знає, де він! Брехливий попихач.
– А що розказувати. Там – метушня й неспокій вирують, як непричком у нас коло церкви на храм, а їздив я до Києва у пошуках роботи, – сказав не всю правду.
Старий мимохіть перевір розмову на інше, зачепив вагітність Кондофиски:
– Чув, маточка­вдовиця носить зачаток у череві, буде мати дитину? – вичікує зозулястими оченятами на відповідь. – Ба, від кого?
Терпець урвався в мене:
– Щефане, ви, як та баба базарна... Все мусите знати. Може й од мене, – вдаю, наче жартую.
– Тьху, таке скажеш, – тричі навмання хреститься. – Там така молодиця, як дуб красна, куди тобі братися, хробакові. Кажуть, їздить часто в район, виділи її коло фари благочинного... Сохрани мене грішного... – задирає голову до неба.
– Ліпше, дивіться під ноги, сира земля чекає на вас, – допікаю старе помело. – Знайшли, чим журитися... З гачком своїм і до вітру не бризнете, а гризетеся чужими страстями.
Винувато Щефан процідив крізь зуби:
– Мовчи, бездольнику! Подивися на себе... – навіть не подав руку, пішов ображено.
Провів очима його, сміх розбирає: „Так тобі й треба, діду. Гриба не можеш уже знайти, сліпи заклало, так ні – усе мусить знати й чути”. Згадка про гриби запалила бажання й собі сходити, вивідати давно знайомі місця. Раптом настигла думка, пригадав слова МісиОксани: „Я ненавиджу чоловіків по батьковій і маминій лінії”. Вірно, дитино: Щефан і його покоління тільки те й робили, аби вихолощити з себе мужність і хоробрість пращура, чим заразили нащадків. А втім, мене не стосується сказане, і протипоказана дана інфекція, то – з легким серцем і в доброму настрої гайда по гриби. Перше ніж візьмуся від річки вгору та розсуну галузки зустрічного кущика, зазначу, що їстівним царем грибів є товстюк, тобто боровик, а отруйні гриби від порхавки до блідої поганки з краснопишним мухомором прозиваються одним словом „скрип”. Отже, є гриби та скрипи. Скрип кидається одразу у вічі, гриб затаєно вичікує на свого хазяїна.
Хоч поблизу в’ється втоптаний пішник і сьогодні ним пройшлася велика орава: хто по хмиз, хто з худобою на толоку, а хто й по гриби, будьте певні, що тут, і там повно грибів, тільки не полінуйтеся забратися в густі нетрі корчуватих бучків, можливо й навколішки – лишень про те подумав, як радісно загорілися очі від першого побаченого товстюка, трохи далі визирає з­під листя шапочка другого, а там сміються ще сім­вісім білобоких. Зворушено торкаюся кожного, розглядаю чепурну шапочку, пузатий корінець. Як не схожі між собою: в того шапочка набарик, в другого віблувата, мов шолом, а в третього підігнуті краї, як криси капелюха, і всі вони лащать око. Наразі забуваєш про все на світі, запалюєшся шпарким азартом, ідеш, пробираєшся крізь жорстке чагарниччя, пильно вдивляєшся під ноги, там ворухнеш галузку, там піднімеш опале листя, пересвідчишся, що то – омана, пшик ошукав тебе, аж раз – пара голопуцьок, як колобки, манять твій погляд, береш, тремтливо розглядаєш у долонях їх, мов курчат, які щойно вилупилися з яйця. Трохи далі, в осиках, красноголовці багряно то тут, то там прозирають на світ з­під пожовклої папороті, засліплюють гайок рум’яними голівками. Чуєш, що серце може не витримати на радощах, вирветься з грудей, і собі кинеться в папороть збирати наввипередки зі мною рясний урожай.
Ху! Натомлено витираю піт з чола: „В чому їх стільки понесу?”– сідаю на пеньок перепочити, і припадаю очима до краснопишних мухоморів, яскряться на проліску, мов маки по полю – дженджуряться на матових ніжках, обцяцьковані дрібним ластовинням.

читати