Завантажити

подиву закліпав очима, нічого не второпає папуша, нечулий до стриптизу. Сопілка рівномірно продовжує грати, не зважає на появу породистого цигана на моріжку, той з грубим кривим носом тримає в руці канчук, віртуозно виляскує ним по халяві начищеного до блиску ботфорта.
Леонтій змирився з поведінкою „народної артистки”, але поява цигана його збила з пантелику:
– До чого тут він? – запитує в задоволеного від початку вистави Яфета.
– Цигани, між іншим, нам не чужі. Мої передбачення схиляються до думки, що вони – рештки тих арійських племен, які не прижилися на берегах Інди, через що розтеклися по світу. Ніхто так, як циган, вам не окульбачить коняку...
Дівчата проступаються цигану, той вишкірився до них і щосили як уперіщить по гузні „народну” страдницю: раз, удруге, та як заверещить, а він її лупцює канчуком, наказує дівчатам:
– А ви мені тої заспівайте, про Оксиню! Хіба ви не бачите, як їй кортить потертись об мого нагая, – нахиляється до нужденної, цікавиться:
– Правда, Ксеню?..
Та навколішки звивається від болю, але підводить голову, киває:
– Бий, антипку, бий, вибий з мене старість і лій, я хочу заново жити, бути молодою.
Леонтій бурчить:
– Яфете, ти влаштував звичайнісінький садизм...
– Даруйте, добродію... Се називається трохи інакше – садомазохізм, коли одночасно отримують задоволення й наругу обоє: він і вона. Перше ніж поставити виставу, я ознайомився з досягненням психоаналізу. Науку та магнетизм слід уже спарувати в один різновид, можливо, в жанр мистецтва.
Циган сідає верхи на тлусте тіло „народної артистки”, навхрест періщить її по опасистих стегнах. Оксина не витримує, худне на очах, обертається в сухоребру шкапу, зривається на рівні ноги, розбігається, над урвищем злітає з вершником, мчить стрімголов через Дніпро чортибатька­куди. Тихне голос сопілки, моріжок порожніє...
– Мені подобається, – плескаю в долоні.
Зачекайте, – каже Яфет. – Се була тільки перша дія. Попереду ще кілька, поки не запіє когут.
Прицмокнув Арха:
– Заварив ти кашу з хроном, а чи смачно їстиметься... – мотає головою. – Наче й цікаво, але бридко від побаченого. Чорти з відьмами втнули б інакше, посвоєму, без викрутасів режисера.
Яфет потер од задоволення руки:
– Мені коштувало багато сил, аби гру перетворити на дійсність. Погодьтеся зі мною, Леонтію, не все так погано напочатку...
– Такто воно так... – Арха замислився, раптом запитує. – Слово „напочатку” пишеться разом?..
Яфет сміється:
– „Насамкінець”, як і „напочатку” – пишуться разом.
– А я сьогодні натикнувся в тлумачному словнику: там „на початку” пишеться окремо, – дивується Леонтій. – Слід узгодити з мовознавцями.
– Марна трата часу, – каже Яфет. – Українські мовознавці в побуті спілкуються суржиком.
Леонтій зачув мій кепський настрій, хоче підбадьорити:
– Каланнику, вище носа... Яфете, другу дію давай!
По його веселому слові озвався голос сопілки, на узліссі знову ведуть хоровод дівчата:

– Сиділа русалка на білій березі,
Просила русалка в жіночок намітки:
Жіночки­сестрички,
Дайте мені намітки,
Хоч не тоненької,
Аби біленької.
Сиділа русалка на білій березі,
Просила русалка в дівочок сорочки:
Дівочки­сестрички,
Дайте мені сорочки,
Хоч не біленької,
Аби тоненької.

Тим часом в небі пронісся волохатий в’юн, а може й вуж, хвостом махає, пашить огнем, аж іскри розсипаються вбоки, точнісінько падає на нас. Яфет розраджує:
– То – не кара Божа... Циган з Оксиною вертаються...
Перед землею багряна линва звернулася вузлом, як гепнеться щосили поміж дівчат, а з яскравого шумовиння циган виходить, тримає за руку... потороча, поганкувату молодицю, циган, як і вона, голий, тільки в ботфортах та з канчуком під пахвою. Поганкувата мнеться, киває на дівчат, які продовжують співати, начебто не зважають на прибулу пару.
– Йоську, – каже йому. – Накинь якусь одежину на мене.
Той хмуриться:
– Цить, бісова бабо... Забула настанову – якщо погано виступимо – повік отак і будемо ходити...
Леонтій нарешті задоволене хмикнув:
– Точно влучив, Яфете. Молодець, чортяко... Нехай знають „улюбленці” народу, що на них чекає, разом з їхніми рейтинговими поводирями. Спуску нікому не буде.
– Про те вони не думають тепер, – не відриваю очей від узлісся, захоплююче вражаюся грою, хоч погляд мій глипає зверх Видубичів на Липки, до стійла драпіжників.
– Каланнику, не переймайтеся марнотою, – вловив мої думки Леонтій. – Іде цікава забава... Будьте тут.
Ксеня вмовляє Йоську:
– Ти мало мене бив, як слід відлупцюй, – незадоволено провела рукою по обличчі. – Я ще страшна, незугарна.
– Встигну, – махнув циган, потім сідає, підводить ногу. – На, стягни з мене чоботи, бо щось муляє.
Поганкувата навшпиньки розкарячилася перед ним, виставила напоказ кудлате логовисько, тягне на себе чобіт. Йосько тицькає канчуком, запитує:
– Не один тут побував, га?.. – криво сміється. – Зараз і мені доведеться патрати тебе, стара курво.

читати