Завантажити

повернулася в гуртожиток, завітала до моєї криївки:
– Здається, я нічого не вивідала... – стенула плечима.
По­батьківськи я обняв її:
– Стомилася?..
Вона почервоніла:
– Я...
– Ти побувала на шикарній яхті, після сього гадючника...
– Він – обачний... – раптом витріщилася. – Ви назирали за мною?
Аби заспокоїти її, я розповів, що за допомогою ймовірності геть усе бачив і чув, і нехай не побивається, бо тепер кожен її крок я стерегтиму від злорадства. А щодо Жори, то він обачний в махінаціях, а полюбовник, як усі бугаї. Міса зніяковіло вислухала мене, потім нагадала про мою обіцянку. Звичайно, сеанс з метеликом на квітучому лузі я провів, а там побажав їй доброї ночі. Вранці навідалася Рада, з провізією та стосом книжок:
– Решту допоможіть принести з першого поверху, – розпаковує на столі ще теплий сніданок.
Я повернувся з коробкою, ледве приволік:
– Як вам одній вдалося принести?..
Сміється:
– Попросила сусіда, він доставив на своїм авті.
З одержаної літератури мене передусім зацікавив тритомник „Кирило­Мефодіївське товариство” (доноси, біографії, допити, покажчик імен, хто брав участь в таємному ордені). Перше, що я вивів з прочитаного: українці хибують на волю! Спершу марять великим, потім запродають одне одного, зрікаються святого, отрутою гамують своє сумління. Половинчасті їхні рішення ніколи не мали успіху. Відтоді, з часів Гулака й Шевченка, нічого не змінилося... Хіба що, малороси набрали тіла – стали гладкоросами. Про якусь українську націю, слово „українець” годі й говорити. Слід рішуче відмовитися від усього того, що відгонить скислим українським борщем, як­небудь зготовленим на засалених байках. Пора хлопоманства минула, час Аріяною жити! Санскрит – основа буття. Санскрит... Таємниця моєї дороги...
Що я помітив, відколи перейнявся таємницею слова: потрібна книжка сама іде мені до рук. Власне завдяки філософським працям і художнім творам я долучився до загадкових явищ природи, відкрив у собі здатності провидця, можу спілкуватися з химерами, маніпулювати іншими, збагнув суть гіпнозу. Тепер усі розгадані мною властивості потрібно спрягти туго в одну дію, життєвий вузол, що здатен буде впливати на ввесь організм поставленої мети. Причини – відомі, слів уже забагато, пора діяти.
На одній з вулиць середмістя в напівпорожній залі підрихтованого будинку збираються прибічники Ярила. Про той захід я довідався з оголошення в студмістечку, і виявив гостре зацікавлення послухати „внуків Дажьбога”. Так ішлося в оголошенні. Вперше дізнався, що в Києві є подібна громада, покликана навертати нащадків в прадавню віру батьків. Коли я ввійшов до зали, там на невеличкому кону грав на синтезаторі молодик, виконував якусь пісеньку. Неподалік прибирала сцену трохи старша від нього жінка: розвішувала вишивані рушники, національну символіку. В іншому кутку мляво ішов торг періодикою, брошурами. В зазначений час молодик обірвав свою пісню, передав мікрофон жінці, вона якраз прибрала кін, авдиторія звернула свої погляди на неї, підвелася, слідом за нею проказала молитву. Потім промовця нагадала присутнім задля чого тут зібралися, зробила цілу доповідь про дощечки Ізенбека та збережене письмо на них – оригінал Велесової книги; вшанували хвилиною мовчання вченого­санскритолога Володимира Шаяна. Власне його постать мене найбільш зацікавила. Тоді, на зібранні „внуків Дажьбога”, я вперше поцупив потрібну мені річ, ізвод праць Володимира Шаяна із коментарем про автора. Поруч зі мною сидів з синеньким томом дідок, дрімав, раз по раз слухав, а коли вечір закінчився й люд підвівся з своїх місць, забудькуватий старий мимохіть забув на кріслі свою книжку, неквапом вийшов – я мерщій узяв її, сховав. Мій прогріх укмітив якийсь добродій, похитав головою:
– Інші крадуть мільйони, а ви – книжку, – посміхнувся.
Я винувато стенув плечима:
– Я більш довіряю книжкам, ніж мільйонам.
Тут надійшов забудько, стривожено поцікавився:
– Ви не бачили мою книжку?
Добродій випередив мене:
– На жаль, ні...
Дідок у розпачі повернувся, почав нипати по кутках, шукати пропажу. Добродій пошепки звернувся до мене:
– Ви ще не скаржитесь на склероз?
З його поведінки я зрозумів, що хоче завести зі мною знайомство:
– Чому ви не сказали правди старому?..
– Бо він – спекулянт. Отримує з­за кордону безплатно літературу, а тут перепродує її втричі дорожче.
З томом під полою я боком вийшов надвір, слідом добродій:
– Цікавитеся арійством... – подав руку. – Мене звати Дан.
Познайомилися. Він молодший за мене, десь одноліток Яфета. Непримітний на вигляд, скромно вбраний, охочий поговорити. Мене насторожила його розкутість, через що я спробував заслонити себе серпанком, не дати на поталу невідькому. Дан (так його звати) зачув осторогу до нього, затримав за руку:
– Ви боїтеся мене?
Я показав очима на скверик, аби присісти. Він кивнув:
– Добре... Якраз темно, нас ніхто не побачить, – озирнувся. Коли ми вмостилися на лавку, він

читати