Електронна бібліотека/Проза
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
церква Різдва, в якій була встановлена домовина з прахом Шевченка під час його перевезення з Петербурга до Канева... Але я не затримуюся довго на майдані, переходжу на другий бік, уже з вулиці Сагайдачного збочую вгору, бруківкою виходжу під кручу, на глуху вулицю Боричів Тік з кількома старими будинками обабіч та вервечкою чавунних ліхтарів. Захоплює дух від побаченого: Боричів Тік таїть у собі давнє минуле, на перший погляд тільки здається!..
Лівий бік вулиці врізається в схил, загороджений невисоким муром, права сторона відкрита Подолу з його церквами, будинками, монастирем і академією. Легко можна відшукати очима кожен об’єкт, описаний сотні разів в художніх творах, зображений кінематографом. Але мене не вабить туди – тягне на гору, до білоблакитної цятки. Сонечко вже зайшло, вечірня синька ледвесенько спадає на позолочені бані соборів, застеляє собою присадкуватий Поділ; тягне з Дніпра свіжою прохолодою. На витягнутих руках забираюся на мур, одразу опиняюся в дикому лісі, наче в гірських Карпатах. Поміж деревами клубляться сутінки, шурхотить під ногами падалишнє листя... бите скло, присохле лайно, жмути обгорток. О, ні, се – не Карпати, не дикий ліс, а загиджене киянами беремище. Чортове беремище13 – занапащений край. Усе, що могли, запаскудили наші люди!
Бере зло мене. Обхопив стовбур шерехатого ясена, задумався. Чую, дерево розраджує, гріє душу, напуває теплом. Щезає нервозність, уселяється спокій, тверда упевненість в обраній меті. Добру годину простояв я в задумі, переосмислив багацько, сказав собі: „Не зважай на інших, ти – один ідеш по дорозі.” Ніч... Уже не поспішаю, неквапом беруся вгору, крутим узбіччям, аж раз – бовваніє вище темне склепіння, крізь гілки дерев вимальовуються обриси церкви, але я переводжу погляд нижче, навпроти, за кілька кроків зяє отвір, наче розчинений льох, кам’яне війстя силоміць тягне до себе, наполягає ввійти. Лячно вчинилося. Не може бути, щоб до мене ніхто не помічав сього лазу, адже поблизу, за кілька сажнів, узвіз, здавен прокладена дорога – Вздихальниця – з вишнього міста до берега Дніпра. Тепер тут день у день валандаються роззяви, ремісники торгують своїм крамом, а аматори вдають скоморох, у невеличких забігайлівкахгенделиках повно відвідувачів. Андріївський узвіз – нинішня назва Вздихальниці – постійно затлумлений людом, як камуфляж історії. Сюди агенції зграйками водять туристів, а міщухи – своїх гостей, і безтурботна молодь швендяє цілими днями.
Ляк переходить в гостре зацікавлення, кортить мені увійти крізь лаз усередину, пробратися в чолопок гори, до підмурків церкви. Крок, другий, третій... я несамохіть іду в чорну пелену загадковості й страху. Потаємна сила обачно веде мене вперед, до мертвої порожнечі, застояного повітря, в лабети мороку. Нічого перед собою не бачу, а йду, легко ступаю, навпомацки перебираю руками...
– Насміливсятаки потривожити нас, – чую, густе відлуння вдарило в обличчя.
Я – закляк.
– Церква закрита на реставрацію, – гуде серйозний голос . – Якраз упору ти прийшов. Є про що поговорити нам.
– Хто – ви? – мимоволі вирвалося з мене.
– Я – земля, знеможена і покривджена.
– Земля... – не йму віри, що засидь, пласти ґрунту, персть може говорити.
– Земля, чоловіче, не до всіх промовляє, і скаржиться на біду, не кожному звеселяє душу. Терпелива, як мій народ, я віками зношу на собі людське горе, вбираю в себе його переживання, стишую біль.
Насмілився, запитую:
– Але ж ви кажете про себе в множині...
– Я – тлін твоїх пращурів. З моїх вуст промовляє безліч голосів.
На якусь хвилю запала мертва тиша.
– Чоловіче, ти зберіг своє сумління задля майбутнього. Се – добре! Не оглядайся, продовжуй сміло піти вперед. Я сприятиму твоїм помислам. Незабаром у повітрі зародиться іншій світ, геть відмінний від сущого; настане вік істини. Перевагу над злом триматиме правда. Тільки витримай, не надламайся тепер, коли найтяжче переносити скруту. Ти – не паця в країні Свинячої Кістки. Поросят, як тобі відомо, спершу відгодовують, потім забивають...
– Мене тривожать ілюмінати, їхні щупальця надто цупко вчепилися за наші терени, мурники нахабно поводяться в краї, закладають свої осередки, можна сказати, вже прибрали берило правителя Свинячої Кістки. Тут усі думають тільки про одне: їсти... Мізки нужденних деформуються, втрачають можливість розмірковувати, мислити категоріями здорової людини. Суспільство розклалося, в трупі завелися черв’яки.
– Якраз і назву влучну дав ілюмінатам – „черв’яки”. Хробаки заводяться в хворому тілі, ба навіть мертвому. Тобі, здоровому, потрібно вдосконалювати силу. Зараз ти один, завтра вас буде двоє, а там, як корова язиком злизала б, ураз змететься клята личина, пропаде пропадом. Ніколи не покладайся на стороннього, тільки на себе! Здається, ти вже не один...
– Так... Яфет підбив мене, залучив до сакрального дійства. Ніяк не зустрінуся з ним, аби гуртом розганяти пітьму.
– Гуртом, кажуть, і батька легше бити. У даному разі Яфет діє правильно – сам, аби не
Останні події
- 21.11.2024|18:39Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
- 19.11.2024|10:42Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
- 19.11.2024|10:38Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
- 11.11.2024|19:2715 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
- 11.11.2024|19:20Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
- 11.11.2024|11:21“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева
- 09.11.2024|16:29«Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків» — книжка для сміливих розмов від авторки блогу «У Трусах» Анастасії Забели
- 09.11.2024|16:23Відкриття 76-ої "Книгарні "Є": перша книгарня мережі в Олександрії
- 09.11.2024|11:29У Києві видали збірку гумору і сатири «СМІХПАЙОК»
- 08.11.2024|14:23Оголосили довгий список номінантів на здобуття Премії імені Юрія Шевельова 2024 року