Завантажити

допомогою ймовірності вирішив розшукати Леонтія Арху, викликати його на зв’язок, точніше зустрітися в домовленому місці. Минув місяць від нашого з ним знайомства, а тільки раз – на другий день, як я приїхав до Києва, ми й бачилися. Леонтія я знайшов, подумки відшукав в однокімнатному помешканні за столом. Арха переглядав пожовклі репродукції, щось записував, потім знову переглядав уважно відбиток, і коли зачув, вловив мої думки, відклав роботу, повернув до вікна обличчя, відгукнувся до мене:
– Добре... Через годину можемо зустрітися біля входу до Музею архітектури та побуту... Там поблизу є цікаві місця: астрономічна обсерваторія академії наук, залишки Змійових валів, а також цілий ряд урочищ... – Арха загорнув альбом, в течку заховав свої нотатки, почав збиратися.
Водночас і я вийшов з кімнати, поцікавився у вахтера, як мені доїхати до згаданого музею, і в скорім часі був на зазначеному місці. Незабаром прибув і він:
– Кажуть, перші київські поселення знаходяться саме тут, – обвів рукою в повітрі мальовничий краєвид з виярками і горбами, безмежним простором і густим лісом. – Я часто приходжу сюди, – жваво поздоровкався зі мною за руку.
З історичними околицями міста я мало був обізнаний, і Леонтій вирішив підправити те упущення, виявив бажання зробити для мене екскурсію з відвідинами музею та довколишніх урочищ, що таять у собі сув’язь часових категорій. Ми придбали квитки й опинилися на величезній території з розмаїтими експозиціями з Середньої Наддніпрянщини і Полтавщини, Слобожанщини і Полісся, Поділля і Карпат. Найбільше мене вразили крилаті вітряки на пагорбах, вони викрашалися повсюди, крім „Карпат”, а ще – пузаті колоди борт на узліссі, знайшлося тут місце й для водяного млина із Закарпаття, достеменно такий, як у мене в заріччі, тільки розташований біля пересохлого потічка... Після трьохгодинного знайомства з пам’ятками архітектури та побуту, Леонтій вивів мене через діброву до Змійових валів, звідки відкривалися степи далеко на південь. Стародавні земляні оборонні споруди подекуди ще зберігають обриси могутніх укріплень. Як свідчать перекази, в сиву давнину, коли богатирі змагалися з міфічними істотами, велетні перемогли пожадливого змія, впрягли його в плуг і зорали високі борозни довжиною понад дві тисячі кілометрів, ширина їхня сягає до десяти сажнів.
Арха показав рукою в бік Дніпра:
– Змійові вали простягаються аж на той берег, оперізують Київ з двох боків. До речі, радіовуглецевий аналіз деревини з укріплень показав, що оборонні споруди зводилися впродовж семи віків, від другого сторіччя до нашої ери... – Леонтій повернув голову праворуч. – А зараз, любий Каланнику, ми розпочнемо загадкову подорож урочищами до ґруня Лисої гори. Спершу зачудуємось красою Шахравщини­Феофанії, колись тут попи мали заміські палати, збереглися келії та церква, потім заглянемо через озера й діброви Голосієва до Китаєвого та Церковщини, осідків лаврських монахів, а там якраз опівночі дістанемося верха Лисої гори. Завважте, названі місцини тягнуться вервечкою вздовж Дніпра, і колись належали попам з ченцями, а тепер тут, у ФеофаніїШахравщині, розміщено астрономічну обсерваторію, із руїн піднімаються монастирі, цивілізація свідомо обминає куточок мегалополіса, не втручається в кряж гори.
Справді, густі діброви названих урочищ бережуть у собі таїни первовічності, вгамовують, чую, нерви, навіюють спокій для роздумів, одухотворяють піднесений стан. Ідеш, немов ступаєш у сні по захмарених далях іншого світу, в передчутті, що зустрінешся зараз із фантасмагорією. Хоч подеколи, як проходили ми повз відбудовані келії зруйнованих монастирів, то при зустрічі виводили мене з рівноваги тлусті молоді ченці з кісками давно немитого волосся. Так і хотілося тричі плюнути через плече в їхній бік, аби щезли з очей, лукаві. Проте стежка знову губилася поміж столітніх дубів, і настрій поліпшувався, особливо, коли попереду виринало, наче з­під землі, чисте плесо надвечірнього озера, в якому навперебій кумкали жаби, неподалік долинало щебетання солов’я. В затінку бовталися голяком в копанці чоловіки й молодиці, не зважали одне на одного, „жили природою”.
Леонтій пожартував:
– Може скупаємося?
Я мотнув головою:
– Іншим разом...
Манівцями вибралися ми нагору, до Церковщини, звідки простягається старий Обухівський шлях. Я пригадав, що в Літописі руському згадується ся місцевість через Гнилецький монастир з печерами, а тепер вони поросли, засипалися, ледве можна розшукати сліди від них. А звідси до Лисої гори рукою подати. Вечір непомітно злягає темно­синім серпанком на київські гори, Дніпро, свіжим вітерцем роздмухує мляву спекотного дня. Леонтій витирає піт з чола:
– Не пам’ятаю такого варкого літа, можна й розкиснути.
– Менше року залишилося до закінчення ще одної ери в історії людства. Спека, морози, повені, землетруси руйнують усталений світ, засвідчують народження чогось іншого...
– Яфет, пригадую, ще студентом виношував задум трактату про переставлення планет і суттєві зміни в

читати