Завантажити

з ноги ногу, принишкла.
– Вважай, якщо чесно, ти вже підвладна мені. Але я не буду зловживати своїми можливостями, а на рівних запропоную тобі співпрацю. Я маю на меті знешкодити фінансово­релігійну олігархію.
В Міси від почутого очі полізли на лоба, засувалася:
– Ви? – тицьнула пальцем – Я зараз умру, – регоче.
Я підвівся, наблизився до неї, стис за скроні голову, повернув до себе:
– Слухай уважно й не дригайся.
Сторопіло вирячилася:
– Боже... Ви – диявол! – прикусила язика.
– Я від сьогодні твій повелитель. Отже, кумасю, слухай мене уважно. Ти – моя пацієнтка, я – твій приватний лікар. Майже за безцінь проводитиму з тобою сеанси, а ти виконуватимеш обов’язки посередника...
Вона різко вирвала голову, покірно кивнула:
– Добре... Тільки відпустіть мене, – підвелася, труситься.
– Заспокойся, – теплом своїх долонь заслонив її від побічних сил. – А зараз уяви себе маленькою дівчинкою посеред квітучого поля, ти бігаєш, намагаєшся зловити метелика, тішишся від безсилля, весело щебечеш.
Міса на очах міняється, кудись дівається її рішучість, упевненість, ставне тіло втрачає пругкість, вона й справді вдає з себе дитину, весело бігає довкола столу, намагається рукою когось ловити, спотикається, падає на дротяну сітку ліжка, колишеться, мурмотить під ніс пісеньку.
Вона – задоволена, мені прикро бачити таке, повертаю її в дійсність:
– Оксанко, додому!
Міса враз очунялася, завмерла, розплющила очі, окинула поглядом кімнату, втупилась у мене:
– А де метелик? – сумно запитує, зніяковіло гладить дротяне ліжко, неохоче підводить спину.
Беру її за руку підводжу до дверей:
– Іди... Сеанс закінчився.
Вдячна, виходить. Я нарешті з полегшенням зітхнув. Намагаюся осягнути розумом свій вчинок, можливості, що кінецькінцем здійснив. Отже, можна сказати, МісіОксані передувала Кондофиска­попадя, власне з неї й розпочалися психоаналітичні вправи, підсвідомо, примітивно, завдяки статевому інстинкту. Мені кортіло протилежного, страсті, чоловічого вдоволення, ба навіть непорочності Берегині, за що й „нагороджений” тепер умінням орудувати, брати під себе інших. Але потрібно розумно використати покладений на мене обов’язок, обрати непохитну мету, аби завдати супернику смертельний удар, і вийти переможцем в двобої. Рефері фіксує кожен мій рух! Я – сильний, вийшов на поміст проти сильнішого, проте мушу неодмінно перемогти. Гроші й тіло повинні втратити цінність.
Надвечір зібрався я до міста побачити історичний Київ. Там, у його дитинці, – чую, – затаєно для мене багато розгадок, мікстур і позначень, що властиві оживити приспану силу, силу характерникаволхва. Бо, власне, інше заняття мене не цікавить. Слід зосередитися на головному, вибудувати в собі вісь, зібрати в кулак наснагу, чіпко заволодіти нею. Я ж виступаю на прю один, проти безлічі добре вишколених ілюмінатів і їхніх лакуз. Яфет діє окремо, виконує інше завдання напередодні важливих зрушень, іде напружена підготовка до початку вирішальної гри. Київ визначить переможця. Звичайно, треба діяти всупереч нинішніх правил, не покладатися на прибитих обухом міщухів, які онде ледве волочаться: на хідниках, майданах, в метро, на зупинках; виходять і заходять в транспорт...
Київ, особливо історичний, я вивчив з посібників і літератури, тож наосліп міг орієнтуватися в дитинці. Ще моя покійна бабця, яка ніколи не була тут, захоплююче розповідала мені, малому, про святе місто над Дніпром, вона вважала його поборником арійського духу, земним світилом, що береже її, просту русинку, від усякої напасті. Тепер я тут, іду Володимирською вулицею до Золотих воріт, аби „увійти через них” в сиву минувшину міста. Хоч знаю, що Золотих воріт як таких уже немає, а на тому місці стовбичить „бетонний пиріг з позолоченим хрестом”, начеб, на догоду невідомо кому, реконструйована руїна, стилізація недолугих архітекторів. Але, коли побачив те зацементоване страшидло, відпала охота далі іти, вступати на священні терени міста, – зупинився. Перебираю в пам’яті з прочитаного: звідки б увійти до дитинця? Пригадалося з твору Панька Куліша – Київ як символ найліпше відкривається з Дарниці. Переїхав метро до середини ріки, в гідропарку вийшов, розглядаю з острова київські пагорби: ліворуч – бані лаври, ген праворуч – тендітна церковця Растреллі. Зупинився мій погляд на білоблакитній споруді, витончено зробленій в стилі бароко; поманила до себе робота майстра. Дорогою намагаюся пригадати, що ще мені відомо про київські витвори італійця, й крім Маріїнського палацу більш нічого не знаю... Набережним шосе іду вздовж кручі в напрямі церкви на горі, затінком, сонечко помалу сідає, осяває кутки лівобережжя. Вивела мене стежка на гомінку Поштову площу, до роздоріжжя, де сновигають авта, дзеленчить трамвай, а неподалік, з річкового вокзалу гуде корабель. Посеред взятого в петлю майдану (з трьох боків вигином сходяться вулиці) – мріє одноповерховий будинок, колишнє приміщення поштової станції, нагадало мені, що далекого 1861 року тут містилася й

читати