Завантажити

лише допомагав тямущому хлопцю опановувати науки, а був йому як товариш, разом вели філософський спосіб життя. За той час Прокл узнав досконало творчість Аристотеля: логіку, етику, політику, фізику, а над усе – богослов’я, потім перейшов до вивчення праць Платона.
Тут світосяйний Марінні перевів погляд від конторки, зиркнув на мене:
– Надокучив? – обачно запитав.
На те я не встиг йому відповісти, бо ненажерливі блощиці поїдом пили з мене кров, одірвали від сну... Розклепив повіки: сіра світанкова паморозь імлисто проймалася крізь шибки, окривала кімнату мерзлякуватим світлом. Мерщій я схопився з ліжка, урізнобіч почав струшувати з себе бридку комашню, лишаючи на тілі криваві сліди. Гуртожиток іще спав, приспаний хоботками наркотичних почвар. „В сьому гадючнику можна й дуба врізати”, – взявся я нишпорити по закутках, вишукуючи кублища кровопивців. Але тих шпаринокщілинок нарахував надто багато, щоб длубатися в них, і під руками в мене немає тиньку, кельми... Ліпше сходжу на пустир, нарву хоч і зеленявого чорнобилю, може віджене своїм запахом від мене ту напасть. По пам’яті нарахував дев’ять різновидів полину, зупинився саме на чорнобилю, що безумовно поширений на київських околицях. Пригадався „Чорнобиль” в переносному значенні, що вже котрий рік пахкає отруйним куривом. А, власне, на місці тої злощасної станції в сиву давнину викрашався жертовник древлян...
Коли стихло рипання дверей, тупання ніг, і студенти розійшлися на заняття, через годину і я вийшов надвір. На вахті зараз сиділа огрядна стара, ледве вміщалася в кріслі, підозріло глипнула на мене, відтак, коли розговорилися, доброзичливо назвалася Аронівною:
– Мені казала Рада про вас, – одразу поцікавилася. – Куди зібралися?
– Так... Трохи пройдуся... – не схотів виявляти себе. – Поваландаюся студмістечком.
Хідничок розбитої вулиці вивів мене за місто. Сонечко мляво гріло в небі, прохолодний вітерець розкошував у запущеному саду, можна сказати, що то – тільки нагадувало сад, бо довкруж гибіли вивержені дерева, засмічені купами брухту. Там і сям пробивались стебла полину, інший бур’ян, рябіла острівцями молода травичка. Я збочив з асфальту, побрів через звалище до лісосмуги. Потягло до живого. Раптом я затужив за своїми горами, Осонею, ґрунями, неозорим небом.
Осокори вивели мене до церковці біля ставу, на тому боці пробивалися крізь дерева обриси будинків мікрорайону, неподалік пронизливо видавав звуки тролейбус, шмигали авто. Таке враження, що місто розпустило свої метастази повсюди, де тільки може, аби занехаяти собою живий простір. Нема куди й прибитися мені, побути зараз віч­навіч з обрієм. Я співчуваю міщухам, які гордо прозиваються урбаністами: знавцями цивілізації і культури – вони позбавлені жити природою, впиватися цілющим повітрям, чути себе одним цілим Єдиного. Здається, в Сартра я зустрічав, як міщух страшиться рослинного світу. Напевне, так і є, якщо між перелогом і містом проходить межа – звалища й пустирі, немов редути.
Ліворуч – відгонило стайнями іподрому (таки загнуздала цивілізація дикий степ), праворуч – било в ніздрі гниле лушпиння (двірники мають роботу з утилізацією) поблизу будинків, а я – хутко перебіг стрімку трасу – простував лісосмугою в пошуках обрію. Мені кортіло вдихнути на повні груди простору, насититися духмяним повітрям. Стежка нарешті вигулькнула з­під затінку дерев на осяйну ділянку розсадника, а далі протоптала собі дорогу через ниву на сільську вулицю. За плечима лишилося місто з кавалькадою височезних димарів і будівель, попереду біг завулок Травневий, геть не привабливий і занедбаний: огорожі абияк покладені вздовж дороги, хатки скидаються більш на халупи, ніж на привітні оселі, подвір’я захаращені всіляким мотлохом, а люди – виснажені й набурмосені – копошаться на городі. Білорум’яно цвіте обабіч, втішаюся весною. Нарешті я опинився край широчезного лану, вкритого озиминою, і озирнувся – нікого немає, звів до обрію руки, завмер од щастя. Безмежний синьовир обдав мене своєю свіжістю, на якусь мить одірвав од землі, розчинив, обернув в легіт...
Щось хруснуло неподалік. Я повернув голову, побачив невисокого зросту чоловіка, в окулярах, кремезного, трохи старшого за мене. Несамохіть привіталися одне одному. Він мило поцікавився:
– Хочете злетіти?
– Аа... – я мерщій опустив руки. – Дихаю простором. Посміхнувся:
– Рідко тепер зустрінеш справжнього поета. До вас тут дихали Леніним. – Його очі постійно в русі. – Леонтій Арха, – познайомилися.
Його стиснуте, мов п’ястук, тіло, рвучкі рухи, кошлате непричесане сиве волосся, чіпкий погляд, навели раптом мене на думку, що він неодмінно – мистець. А ще – висукані джинси, нарозхрист куртка та картата сорочка, що виказували його норовистий характер. Якась хвороблива туга чаїлася в Архо­мудрих очах. Одразу, чомусь, я не вкмітив того терпкого погляду.
– Сумуєте за рідним краєм? – кинув у бік далекого на півдні обрію. Я повернув голову трохи праворуч:
– Там моя батьківщина. Тільки вчора звідти приїхав.

читати