Завантажити

доглянуте, в сум’ятті втрачало красу, надмірність, самоповагу.
– Гаразд, дочко... Я спробую випробувати свої можливості поки що без художньої літератури й наукових праць...
Її очі забігали, знагла всім торсом вона стиснулася до спинки стільця:
– Обіцяєте, що не зробите мені боляче?
– Що маєш на увазі?
– Ну... – стисла коліна. – Можете використати мене в любощах.
– А чим ти думаєш розраховуватися зі мною? – примружив око.
Тут МісаОксана розгублено зміряла поглядом кімнату, підвелася:
– Зараза – ви. Відьмак. Я ненавиджу вас, – залилася рясно сльозами. – Хочете відігратися на мені.
– Ми вже з’ясували – поперше, а подруге: я також живий чоловік... – посадив її знову на місце. – Я приїхав до Києва в інших справах, більш значущих, аніж займатися тобою, проте, якщо вже ти наполягаєш опікатися тобою – пр?шу, тільки за так я не буду витрачати час на проекцію, наділяти тебе власною силою, віддавати свої почуття, знімати з тебе біль.
– Добре... – кивнула. – Я згодна на все, тільки позбавте мене почуття кохати, нехай я буду тільки метресою, жагучою приманкою для хижаків.
– Тобі подобається бути ласим шматочком в пащі ненажери, – хмикнув. – Най буде гречка.
Вона зненацька опустилася на коліна, обняла мене за ноги:
– Благаю, щось чиніть зі мною! – страждає. – Я знемагаю.
Поволі я зібрався з думками, не зважаючи на її нюні, зосередився на одній цятці, заспокійливо помахом рук викликав з простору легку музику, вселив у немічне сонливе тіло; вона розм’якла, мов мокра губка, цілком віддалася моїм настановам. Я звелів їй підвестися, струсити з колін пилюку, лягти на стіл: довгонога Міса слухняно лягла, хоч довелося мені підставити спинки стільців, аби її ноги не звисали... Зараз я помахом долоні розігнав над нею пелену флюїдів, одігнав усе зайве й шкідливе, що наразі не давало повністю проникнути крізь м’ясисту тканину тіла, пробратися до того осяйного вузлика з симпатичною назвою „душа”, і вдавано розв’язав бантик, її ледвесенько сіпнуло, проте – непорушно наче спить: красива, пишногруда, волосся, мов брижі нічного моря, хвилями застеляють поверхню стола, циці то надимаються, то опускаються, так і збуджують хіть, лобок її випинається з тісно обтягнутих бридж, ноги розкидані в боки... Нарешті, коли я відчув пучечками пальців, що її душу „розв’язав”, і тримаю в руках, тихо запитав:
– Оксанко, як тобі?..
Кивнула головою, кутиками уст посміхнулася:
– Добре... Дуже добре. Мені нікого не треба, крім вас.
– Може роздягнешся?..
Вона підвела спину, неупереджено стягає з себе лахи, до пояса. Я зупиняю її:
– Досить... Можеш простудитися.
Враз зіщулилася, обхопила руками плечі.
– Ніні... Зараз тепло.
Опустила руки, сидить проти мене, хоч бери й заціловуй її. Проте стримуюся:
– Чому ти не хочеш нікого кохати?
Вона, наче щось пригадує, прикладає долоню до склеплених повік:
– Я ненавиджу свого батька й усіх чоловіків як по татовій, так і по маминій лінії. Вони – пси. Голодні собаки. Пригадуєте, в Ольги Кобилянської, – звертається до мене, – її царівна покохала хорвата, бо з місцевих оверків породжуються тільки лакузи. Я...
Приголомшила мене:
– Щиро дякую за правду. Можеш повертатися в дійсність.
Розплющила очі, не йме віри, що сидить напівроздягнута, хутко почала вбиратися, розпашіла й засоромлена:
– Ви... – глипнула на штани.
– Я не торкався твого тіла, – заспокоїв її, ввімкнув чайник.
– Так... Ви справжній чоловік, – привела себе до ладу. – Зачекайте, я принесу печива до чаю.
Вона не забарилася, сидить навпроти мене за столом, доброзичлива:
– Ви трохи заспокоїли мене. Знаєте, – потупила очі. – Я найбільше боялася, що заволодієте моїм тілом, позбиткуєтеся.
– Цікаво... Ти не тривожишся за свою душу...
Підвела вії:
– Душа – пережиток людських бажань, її часто згадують філософи й попи. Хоч і ті, і другі не дорожать щиро нею. Душа – радше еквівалент порятунку. Через що й послуговуються сим словом, про всяк випадок... – поправила на грудях кольє, наче засвідчила свою байдужість до ендороздумів. – Будь­яка річ, між іншим, має душу. Проте – то дуже складна тема. Я зараз не хочу вдаватися в нудні філософування. Наразі мене хвилює тільки – я!
– Але твоє я, тобто тіло, нічого не варте без душі. Погодься зі мною.
– Звичайно... Власне чому я й змушена просити вас бути в мене за приватного лікаря. Тілом своїм я приховуватиму свої ж душевні стреси. Ніхто, крім вас, не повинен знати про мою слабкість.
– Хм... – спало на гадку використати її. – Твоя відвертість імпонує мені.
Вона зворушено посміхнулася, навіть уже відчула свою перевагу, закинула ногу на ногу:
– Залишилося тільки скріпити угоду.
– Кажеш, що – вхожа до поліпів суспільства... Мені якраз і не вистачає...
– Провокатора... – скривилася.
– Можна добрати більш добре слово. Либонь, твоє тіло й моя душа можуть скласти договір, злучитися, виробити певну мету.
– Схиляєте мене на злочин? – насторожилася, прибрала

читати