Завантажити

астероїд РХІІ, що рухається з потужною швидкістю в бік Землі. Щойно прочитане і пізній час відбирають у мене охоту порпатися в „Пошуках втраченого” – хилить на сон. Мигцем збігав до клозету; з острахом, аби не чути на собі кровожерливої комашні, ліг спати, ліворуч від вікна. Гуртожиток і собі помалу стиха, мовкнуть там і сям по студмістечку музика, п’яні викрики, брязкіт гітарних струн... Передмістя Києва поринає в „заквітчаний сон”. Пригадався Косинка, його „Анархісти”... Сплю!
...Несвідомо приходить у сні: бачу себе за столом у просторій університетській читальні, довкруж ані душі, тільки онде з­під стелі зирять на мене з побляклих портретів обличчя дутих науковців і академіків – розвішані по стінах, а ліворуч – рясно пробиваються крізь вузькі шибки високих вікон пасма теплого світла. Атмосфера читальні наповнена втаємниченим простором, чимось загадковим і дивовижним. Я, звісне, нічого не бачу, лише відчуваю на собі пронизливі погляди трансферів. Наразі мені добре і, можна сказати, незатишно. Світло й бляклі обличчя з портретів наче ведуть між собою боротьбу, змагаються за право бути тут хазяїном, паном становища. З одного боку – мене гріє тепло, з другого – терпну, ціпенію. Сиджу перед масивними білими дверима, когось вичікую. Й справді, відчиняються двостулкові двері, точніше одна половина їх, до просторої зали входить чоловік у тозі з грубого полотна, невисокого зросту, кучерявий, зачесаний назад, тримає під пахвою конторку, в другій – фоліант; на той невеличкий столик кладе грубезний том, розгортає, потім звертається до мене:
– Каланнику, (нехай уже так звертатимуся до вас), я – Марінні Неаполітанський, учень і послідовник філософа Прокла, хочу вас зацікавити постаттю свого навчителя і його працями. Вам, як на мене, вкрай згодиться моя розповідь.
Кожне слово він вимовляє як вроджений промовець, хоч трохи надокучливо.
Я догідливо слухаю нава, душу давно померлої людини, примічаю, що він стоїть якраз у межу, де промінь розчиняється в сірій імлі. Марінні промовисто говорить:
– Життя й творчість Прокла мусить вас зацікавити хоча б через те, що ви підсвідомо розвиваєте його вчення про діалектику буття, звісно, на засадах свого світогляду: те, що здавалося б, уже не існує, повертається до Тебе в збагаченому виді. Втім, не буду вас стомлювати викладом з його праць, ознайомитеся самі, а зосереджу вашу увагу на тих історичних часах... – Марінні перевів погляд на фоліант. – Отже „Прокл, або Про щастя” – се назва моєї роботи про вчителя... Коротко переповім її, біографію Прокла.
Народження вчителя випадає на часи, вкрай несприятливі для його як мислителя. Християнство тоді висмоктувало останні сили з античного неоплатонізму, застосовувало звідти філософію для своїх догм, уміло пристосовувалося до розвою нової формації – феодалізму, на пень нищило попередній устрій – рабовласництво. Голь і босота охоче приставали до нового; високоосвічені мужі твердо додержувалися батьківського світогляду. Тоді й народився у Візантії Прокл, згодом з батьками він перебрався до лікійського міста Ксанфа, де ще боготворили Аполлона, противилися Христу, на відміну від візантійців. Слід зазначити, що тоді вже відбулися три Вселенські собори церкви Христа (Нікейський, Константинопольський і Єфеський), на яких відмовлялися потроху від одного, брали за основу інше, більш згоже, нарешті виробили й затвердили „символ віри”, тобто філософія помалу переходила в релігію. Тим часом Прокл вирушає до єгипетської Олександрії, захоплений звіданням світу, його цікавлять таємниці мудрості, софістика. Власне, тоді в Олександрії була добра школа філософів, там Прокл набув багато знань і присвятив себе схимництву, відтак вирушив у дорогу, шлях обрав до Атен, продовжити справу Платона. Коли він прибув до Пирею, про те довідався один з молодих софістів, зустрів Прокла на пристані, аби запросити гостя до себе додому. В дорозі Прокл притомився, присів на узбіччі, попросив напитися води. Тоді молодий софіст запитав: „Чи знаєш – де сидиш?” Прокл на те мотнув: „Ні”. – „Поблизу святилища Сократа. Неподалік спочиває його тлін. Не даремно ти сів тут і в перший раз напився звідси аттичної води”, – підвівся й низько вклонився майбутньому патрону. Потім, коли вони підходили пізньої пори до акрополя, сторож з ключами звернувся до Прокла: „Коби не ти, я закрив би ворота!” В Атенах його зустріли з великою охотою, особливо ритори, але він, юний і заповзятливий, віддав перевагу відомому тоді філософу Сиріяну, той радо звів Прокла з великим Плутархом. Уже старенький Плутарх зголосився вести розважливі бесіди з юним обдаруванням, запропонував йому записувати їхні розмови, аби потім видати окремою книжкою „Записки Прокла про Платонівського Федона”. Мудрий старець занепокоївся його пустуванням, отрок геть не вживав скоромного, через що міг охлянути, лишитися здоров’я. Прокл прожив біля Плутарха два роки, старий і немічний філософ перед смертю заповів Сиріяну піклуватися Проклом, сприяти йому. Духівницю великого Плутарха Сиріян виконав з честю, не

читати