Завантажити

– Йосько, я трохи помолоділа, і вагу скинула...
– Вагу, кажеш, – розглядає її, наче вперше. – Вага спала, й зморшки прибрались, а пика в тебе споганіла, цицьки збіглися, мов у суки, хоч, – проводить нагаєм по ній. – Тіло – робоче, можна позайматися... Тільки, – насварився пальцем, – будь автоматом, безперервно працюй.
Вона слинить пучечок пальця, комизить ним клітор, потім в нестямі тягне на себе Йоську, той неохоче заламує її під себе, гопцює на спраглому тілі.
Леонтій ховає очі:
– Бридота...
– Чому?... – сміється Яфет. – Вони отримують задоволення.
– Нехай отримують... А мені що до того, – сердиться Леонтій.
Оксиня пронизливо вищить, циган завзято працює на ній, а ми втрьох ніяк не дійдемо думки між собою: „Чи потрібний кому такий спектакль?” Арха категорично проти, я важуся, тільки Яфет обома руками за:
– Інтимне дикунство притаманне кожній людині.
Циган зробив, як просила незугарна, відтак витер об її стегно свого намиленого забіяку, хвисьнув ним по її кінчику носа:
– Вставай, чого захропла... Ще одну дію треба зіграти, – вмостився верхи на сухоребру шкапу, вйокнув...
Коли вони розчинилися в темному небі, Леонтій підвівся, наче зібрався іти:
– Якщо і третя дія буде сороміцька, – розвів руки. – Я розчаруюся в тобі, Яфете. Адже ти...
Перебив Яфет:
– Старе вмирає на очах, повагом впадає в дитинство. Народ і його нинішні „улюбленці” мають умерти, а вже тоді земля породить інший світ. А поки що тривають оргії молюсків, метушаться мікроби, вдають із себе розумну істоту. Насправді, тваринячий інстинкт спричинив лише бурю в склянці води, навів оману, затлумив розвиток поступу. Техноманія незабаром виявиться для ловців пасткою. Врятуються тільки ті, хто леліяв ірреальне... Даремно, Леонтію, ви вбачаєте в моїй постановці згубу, занепад, розпутство, бо я свідомо позбуваюся зримого задля невідомого, а власне завдяки статевим ігрищам найефективніше розкри
вається протиборство двох сил, узагальнення цілого всесвіту.
– Не забувай, Яфете, – додав Арха, – що ще є й третя сила, вона, здавалося б, інертна, флегматична на відміну від перших двох, але найбільш важна.
– Знаю, чув про неї, – кивнув досадно Яфет, – але я не втаємничений у її суть.
Арха невинно приклав руку до серця:
– Вибач, Яфете, я також тільки здогадуюся про її приявність.
Зза Дніпра заряхтіла в небі золота цятка, знову почувся на узліссі голос сопілки, ведуть хоровод дівчата:

– Заплету віночок, заплету шовковий,
На щастя, на долю, на чорнії брови.
Ой пущу віночок на биструю воду,
На щастя, на долю, на милого вроду.
Ой поплинь, віночку, прудко за водою,
На щастя, на долю, милому зо мною.

Золота цятка настигає, збільшується, видно, – то осяйний обруч летить, а на ньому сидить ясночола дівчина в гаптованій довгій сорочці, притримує рукою розвихрені коси, другою пригортає до себе білявого цапка. Проступається ширше коло, і блискучий обід приземляється на моріжок. Підводиться на ноги сонцелика дівчина, низько кланяється на всі боки, схарапуджено лупає оченятами цапок. Хоровод тісно оточує їх, клечанять дівчата папороттю золотий обруч, тихо наспівують, а небесна красуня навколішках вмовляє цапка не боятися присутніх, і козеня несміливо іде на пашу, до лісу. Леонтій, Яфет і я затамовано споглядаємо те дійство. Принаймні я вражаюся чистою вродою прибульці, її поглядом, рисами обличчя, неупередженою поведінкою. Дівчата допомагають їй підняти прикрашений обід; і закосичений, іскристий обруч сторчма покотився донизу, хлюпнувся в затін Дніпра. Луна відбилася сюди, на гору, голос сопілки гучніше заграв, а коло дівчат обірвалося: одна по одній іде крутим узвозом, до річки, а мені видається – наче тече чорним схилом цівка густого молозива, впадає в огуду забрьоханих хвиль. Яфет схопився на ноги:
– Я втрачу її!..
Леонтій затримав його:
– Вічне не підвладне сущому. Зачекай, нехай опустять вінки на воду...
Сонцесяйна з дівчатами знімають з голів вінки, пускають їх на воду, але течія не підхоплює плетениці з польових квітів... Арха розгублено глипає на Яфета, той на мене. Я стенаю плечима:
– Хтозна... Зараз побачимо...
Тут з Телички, або Звіринця, запів у когось в курнику перший півень, і ясночола з дівчатами мерщій шубовснули в річку, на узлісся вибіг цапок, змовк голос сопілки – козеня вертнулося, жалібно замекало, кинулося навтьоки до води, але, перебігаючи дорогу, попало під колеса шаленого повоза... На сході за Дніпром займалася зоря, чорна опанча ночі помалу спадала за обрій, розперезувалися там і сям тьмяні обриси виднокола. Бліда синька розчинялася в повітрі, непомітно переходила в день, ясний і спекотний, як перша половина сього літа. За світа Яфет сквапно попрощався з нами:
– Мушу встигнути на ранню електричку, чекає на мене Волинь...
Арха слідом за ним подався у свій бік, а я рушив узбіччям на Видубичі, до монастиря. Хотілося віднайти те місце, де за переказами „видибнув”, виплив на берег слуп Перуна. За перехрестям

читати