Завантажити

ріні, засипали ковбані, ніхто серйозно й не брався до роботи. Кожен надіється, що хтось справиться замість нього. Знаєш­бо наших людей. Моя хата з краю...
– А дорога, їм усім потрібна дорога?!. – вирвалося злісно з грудей.
Хмикнула презирливо:
– Дорога потрібна живим, а мертвих будьде закопають.
Засиділася в мене до вечора, в потемках зібралася додому:
– Сімарглом, кажеш... Якась таємниця прихована в сьому імені, – мотнула загадково головою.
– Ми також таємничі створіння, – посміхнувся. – Іншим разом поговоримо про таїни слів. Слова бережуть у собі речі, – провів її через кладку. – Добраніч.
Збагачений київськими враженнями, осмислюю час, в якому випало жити. Тихий вересневий вечір журливо кутається в теплі намітки збіглого літа, хоче й сам зігрітися та нагріти прохолодне повітря, – затримує мене надворі, наче каже: „Побудь зі мною”. Хоч і натомлений з дороги та кортить роздягнутися й простертися на повний зріст, а таки іду до припнутої колоди, в роздумах чекаю на Берегиню. На душі легкий спокій ячить, лопотить крилами, мов зграя лебедів одлітає у вирій, і сумно, і любо мені від того. Річка в унісон промовляє до хвиль: „Не сквапно, помалу течіть, устигнете розчинитися в синьому морі”. Розумієш, – ти частка великого світу, мить, ноктюрн епохального твору – то мушу бути зараз таким, як потрібно maestro. Легіт нишком війне, хвиля раптом хлюпне об камінь, і я спроквола слухаю. Здавалося б, кому потрібні думки, якщо свідомість інтуїтивно вбирає в себе почуте... Ба ні, в голові гусне місиво тямки, бродить опарою, переходить у гадку. Ти підневільно сушиш мізки. Невідьзвідки клекочуть думки, поглинають твій радісний спокій. Дійсність обертається на видиво, заштриховане тло, я повністю віддаюся медитації...
Сила творчості якраз і полягає у відхиленні від норми. Будь­що реальне не має успіху. Розум безугавно працює, розвиває наснагу, пробиває собі дорогу в досі незнані широти. Там – сутінь, імла, мерехтять невідомі створіння, коливаються зрідка захмарені висі, хтось промовляє до тебе невідомояк, але наразі зрозуміло, і натхненно. Цілком я, фактично, ширяю зараз в безмежжі, покладаюся тільки на ступінь зв’язку, хоч і сиджу на припнутій колоді біля річки, начебто даоський бовван. Годин зо дві тіло моє було нерухоме, можна сказати заклякле, очі примружені, аж коли – випірнула з води Берегиня, заледве доторкнулася:
– Каланнику, побудьте трохи зі мною, – талапається навпроти мене в срібному плесі.
На радощах я запрошую її до себе, милуюся разючими пишнотами:
– То, може, мені відвернутися?.. – поїдом їм очима незрівнянну красу. – Хоч і зараховуєте себе до причуд, а...
– ...Кортить лапнути мене, – сміється, сідає поруч, застеляє густим повісмом свої принади. – В Києві не наситилися пристрастю? Там, кажуть, дівки та молодиці надто вродливі, – повела бровою.
– Що правда, то правда... Але вони мало цікавили мене, – замислився. – Яфет, виявляється, не через мене покинув печеру.
Берегиня задивилася на блідий місяць в кучерявій хмарі, наче й не чує мене:
– Красна осінь видалася... Щастить вам, Каланнику... Й зима обіцяє бути чудесною, – повернула обличчя до мене. – Яфет зумисне залучив вас до карколомних забав. Я підбила його на те, аби ви не впали в пусту сентиментальність. Охочих до роздумів багато, проте не кожен заглиблюється в суть причини, скажімо, як ви: з ґруня пробираєтеся до споду гори.
Почуте зворушує, я стримано дякую, на що вона плескає в долоні:
– Позбудьтеся марнолюбства, – сварить пальцем. – Я зневажаю пихатих. Дивіться мені!..
– Боронь, Боже! – запевняю, що навіть на гадці не мав задирати носа. – Звісно, приємно чути про себе добре.
Її втішає:
– Ваша правда... Добре поганий не зробить. Я трохи погарячкувала. Неохота мені збиратися знову в зимарку, до весни нудити світом в криївці.
Виявляється, Берегиня також зважає на пори року, мусить рахуватися з обставинами. Світ вибудовано пропорційно, одне залежить від одного, і нічого пеняти тільки себе, слід обов’язково дотримуватися правил гри, інакше зазнаєш нищівної поразки, розчавлять, як гниличку. Сумирно виконуй покладені на тебе обов’язки.
– Я завдячую вам за поїздку до Києва, – беру її руку в свої долоні. – Ви посправжньому опікуєтесь мною, сприяєте ширше розкривати світогляд, ототожнюєте мої можливості з іншими. Без вас, щиро кажучи, я б товк воду в ступі.
– Не захвалюйте мене, – наче нітиться. – Ви скуштували всякого, аби вже при старості відчули насолоду життя. Вочевидь, що не весела молодість і зрілі будні, а мудра старість передує загадковій вічності. Ви з почуттям відповідальності торуєте свій шлях, через що й цікаві мені, – забрала руку з моїх долонь, занурилася в темні води вересневої ночі. – Ідіть, відпочиньте з дороги...
Я прокинувся рановранці, але вставати не хотілося. Лежу, перебираю в пам’яті пережите, давнє чомусь не згадується, тільки: повінь, заріччя, зустрічі з Берегинею та Кондофискою, Яфет і поїздка до Києва. Останній рік ачей затьмарив усе моє

читати