Завантажити

щось не пропустити з київських вражень, наповнених за короткий час безліччю подій і вчинків. Адже крім Воно, я в місті зустрів був жінку, трішечки старшу від мене, на років три­чотири, розпалив у ній жагучу пристрасть. В Києві я не збирався гаяти час на жінок... Але приключаються випадковості, кимось наперед задумані, що врештірешт і правлять твою долю. Сталося те пізно ввечері, коли тролейбусом я повертався з дворика до свого закапелка. В салон увійшла статечна жінка з короткою молодіжною стрижкою, доглянута, елеґантно вбрана. Натомлена сіла навпроти мене, її вродливе світле обличчя, а особливо жваві очі зажурено дивилися у вікно, наче шукали на безлюдних і темних хідниках розради, чекали на порятунок. Риси обличчя, будова голови, глибокий погляд виказували у ній чистокровну арійку, до самої кістки слов’янку. Найбільше їй пасував чубчик, як у школярки. Надавав особливого шарму.
– Вам погано? – прохопилося в мене.
Її наче пройняло струмом, якусь мить завмерло дивилася на мене, потім, якби нічого й не було, шанобливо усміхнулася:
– Та­а... В кожного свої клопоти, – побіжно зміряла мене прискіпливим поглядом, виявила зацікавлення до розмови.
Слово по слову, ми вже вийшли з тролейбуса, мов давні знайомі. Несамохіть я запропонував її провести.
– Темно... – з осторогою кивнула головою. – Страшно одній ходити поночі. Я рідко повертаюся з роботи в такий час...
Ми познайомилися, її звати Злата, пані Злата. Моє прізвисько потішило її.
– Каланник... – залилася сміхом. – Я знала, що зустріну вас, – раптом зупинилася, торгнулася мого плеча, не важиться говорити.
Я взяв її за руку:
– Чим ви схвильовані?..
– Півроку тому мене кинув чоловік, з яким прожила тридцять п’ять років. Тепер я самотня, стара, нікому не потрібна.
Я стис її долоню:
– Але ж...
Ми йшли, трималися за руку, наче молодята, розповідали одне одному забавні історії, я намагався розважити Злату, пані Злату, чув серцем, що потрібен саме тепер їй. А вона поюнацькому завзято щебетала мені на вухо:
– На днях ясновидець навіщував мені велике кохання й багато грошей. У вас, каже, є родимка знизу спини. Я зашарілася, прийшла додому, глянь, а й справді...
– Мушу вас засмутити... – недоговорив, як перебила:
– Я щось не те сказала? – прикусила губу.
Зопалу випалив:
– Щодо грошей... Я небагатий.
Вона посміхнулася, я пригорнув її до себе, наші уста сплюснулися в поцілунку, збуджували хіть. Я ладен був тут­таки на хіднику вдоволити наші жадання.
– Не треба, – розжохана вирвалася з обіймів. – Завтра зустрінемося, – назвала час, місце зустрічі, сквапно рушила до свого будинку. Клацнув замок, навколо вчинилося тихо.
Наче на крилах прилетів я до свого „гнізда”, довго не міг заснути, до дрібнички перебирав у пам’яті недавнє знайомство. Треба ж таке: випадкова зустріч, пізній вечір, я та одинока жінка, щира й вродлива, несподівано розкрила мені свою печаль. А наступного дня вона розповіла більше: жодного разу не зналася з чужими чоловіками, крім свого, хоч було чимало поклонників, її стримували вірність і шлюб. А що з того вийшло – пшик, піна, вода забрала все від неї, лишила коло неї хвору матір та непутящого сина. На мою умову побути разом у ліжку, хитнула головою, посміхнулася:
– Знаєш, – почервоніла. – Сьогодні вранці я вперше за півроку захотіла... – повела бровою. – Тільки не зазнавайся... Ще не час, я мушу бути готова... Стільки років я знала лише одного чоловіка. Повір... – а сама тремтить, як осика. Зустрінемося через тиждень, а там побачимо...
Я не квапив її, не форсував події. Як завжди, над вечір приходив у старий дворик біля дитинця, під кленом на лавиці провадив розмови з Воно, проговорився, що кілька днів тому зазнайомився з пані Златою, на що він застеріг мене:
– Можуть бути неприємності... Жінки, знаєте, завжди шкодять чоловікам творити світ. Я вже не раз обпікся... Будьте обережні.
– Тут інше... Здається, я закохався...
– Страшна, дуже страшна хвороба, можна сказати – пошесть. Раджу вам покинути Київ, виїхати з міста. В жінці таїться малесенький чортик, який відтак може заманити вас до себе в пекло, а там, знаєте, кепські справи... Не жартуйте з вогнем.
– Я пообіцяв зустрітися з нею, залишилося кілька днів.
– Гаразд... А як наші студії?.. Вам не буде коли замислюватися, тільки те й робитимете, що думатимете про свою любку.
– Можливо вперше, в п’ятдесят років, я чую потребу в жіночих словах, її погляді...
– Брешете, ви брешете собі, Каланнику... Вам кортить її тіла, хочете збити шал, емоції на жіночій плоті.
– Воно, друже, вибач мені...
Він рвучко підвівся:
– На ображених воду носять... Бувайте здорові, – щез за рогом будинку.
Я навіть не поворухнувся, мов укляк на лавиці. Воно спересердя пішов, а я, якщо щиро, відчув полегшення, мені вчинилося добре, легко на серці. Пані Злата стояла в уяві, наче біля мене, весела, життєрадісна, з короткою молодіжною стрижкою, русявий чубчик феєрверком спадав на лоба, додавав їй пишності

читати