Завантажити

– Минулися фіґлі... Кому старого пса треба...
– Головне! – я звів догори вказівний палець. – Є нам що згадати.
Сопілка відвітився, пішов, а я сиджу перед течкою, не зважуюся її розкрити. Наче хтось не дає, стримує. Я заворожено дивлюся на рукопис, пробігаю в думках зміст, розумію, що потрібно мені трохи відпочити, лишити в спокою моїх дійових осіб, події, що приключилися були зі мною. Нехай усе те деньдва полежить. Адже природа – вона також відпочиває, набирається за зиму сил, а що вже казати про мене, частиночку одного цілого... Великого і Загадкового! Коли працюють очі, ноги повинні відпочивати, і навпаки.
В теплій оселі потріскують у печі дрова, наготовлені восени, трохи припасся й сирими, вони перше ніж загорітися: піняться, фуркочуть, стримують пал ватри, а потім весело займаються, тішать мене. Годинами сиджу перед жерлом печі, милуюся лизнями вогню, гуготінням стихії. Раптом осягло мене натхнення, завело в інший бік:
„Як знаємо з історії (неофіційної), готи, або готів завжди підбивали на воєнні конфлікти, і вони зазнавали поразки, коли це хотілося іншим, а з Україною після Святослава­завойовника ніхто ніколи не рахувався. Німеччина згідно з хрестоматійною історією іде одним шляхом, ми – іншим. Там романтизм убивається в колодочки та породжує Ваґнера з Ніцше, тут Лисенко з Хвильовим крім азійського розстріляного ренесансу не змогли спромогтися на більше. Сковороду з його втечею від світу ніхто, на жаль, не підтримав. І тепер завдяки добрим перекладам опановуємо „чужу” Європу через художню літературу й філософію. Хоч дехто з українців уже призвичаївся у своїх квартирах до „євроремонтів”, але та їхня ілюзорність нічого не важить. Ми, одиниці, термітами проникаємо в товщу стін і фундаменту, аби наразі відкрити для себе Кнульпа”.
Лишень я вивів останнє слово та поставив крапку, як увійшов знадвору він, так­так, Кнульп. Я тільки зараз здогадався, що від третього дня Різдва й по сьогодні не спромігся написати жодного рядка, майже половину лютого провів у роздумах і за чтивом, у теплій оселі самоти, і тут напередодні Стрітення раптом осягло мене натхнення, завело в інший бік – я викликав з потойбіччя Кнульпа Гессе. Лупаю очима:
– Ти?
– Я, – невесело посміхнувся, зняв мокрого капелюха та коричневу куртку. – Ти марудишся сам...
– Стривай, – я кинувся до книжок, узяв „Вибране” Германа Гессе, розгорнув на потрібній сторінці: „На початку дев’яностих років довелося нашому другу Кнульпу кілька тижнів пролежати в лікарні; коли він звідти вибрався, вже був лютий...” – пробіг очима, перевів погляд:
– Сьогодні тринадцяте... неділя... – дивлюся йому в вічі.
– То й що?.. – присів до столу, зібрав у жменю свою ріденьку борідку. – Я не зважаю на числа, хоч неділею дорожу... Празник у тижні.
– Дивно, я впродовж місяця, не вивів і рядка, й раптом ти звідкись узявся, напоумив мене знову розгорнути течку...
– Завдячуй не мені, а магії Гессе. Він породив мене, я тільки його виконавець. Тобі, до речі, тепер непереливки, надто далеко забрався в густі нетрі. Розумію: хтось наразі потрібен тобі, камрате!
– Боюся наврочити, але видається мені, що на Україну чекають події, вже пережиті Німеччиною за останні сто років. Звичайно – не достеменно, але жидва готує нам таку саму участь, яку зазнали ви.
– Хід історії ще нікому не вдалося змінити. Ти тільки фіксуєш події та породжуєш подібних мені. Щодо жидви – то вона панує там, де дозволено їй. Левіти – не боги, лишень поплічники диявола. Сатанаїл, як знаєш, затаєний у Рибах, і нинізавтра настане час Водолія – єгипетські піраміди перекинуться догори дригом, зрушать з водою всю її живність. Уся талмудистика з християнством та її же культурою (ми також заражені Торою) протухла й тепер віддає гниллю, розкладається на очах. Я б не радив тобі захоплюватися окультизмом або прогнозами. Осторонь від інших заглиблюйся всередину себе, розсунься... – кинув оком на різьблену ніжку старого стола. – Добра робота...
– Нині модне псевдоминуле, а я послуговуюся тим, що маю. Одвічним. Якщо вважати речі живими.
Кнульп підвівся, ще раз глянув на ніжку стола, натягнув спершу куртку, потім трохи насунув на лоба капелюха:
– Знаєш, я довго не затримуюся на одному місці, буду іти, – кивком голови відвітився, щез за дверима.
Кілька годин я був під враженням, як мені вдалося викликати з потойбіччя (завважте) літературного героя, нарешті зрозумів суть його приходу, мерщій сів і дописав свого ж „Кнульпа”.
Захоплено, я наступного дня знову сів за рукопис. Тільки розгорнув зошит, як у сінях рипнули двері, хтось постукав, і на порозі шморгнув носом поштарчин синаш:
– Вуйку, – дає мені рекомендованого листа з повідомленням. – Розпишіться, вам письмо...
Я взяв, упізнав на конверті почерк Злати, поцікавився в малого:
– Пошта була в суботу, чому так довго не ніс?
– Не знаю... – стенув плечима. – Лиш мама мені сказала, я одразу й приніс.
Подякував „листоноші”, малий пішов, а я припав очима до конверта, боюся розкривати: верчу

читати