Завантажити

прокрадається вечір, зимовий тихий вечір, без вітру й сніговію. Різдвяні свята закінчуються, через тиждень буде Василя, а там Водорщі; ще місяців зо два побушує зима, потім настане відлига, гляди, і весна зацвіте буйним цвітом. Тоді, десь у квітні, передасть мені піврічного сина ведмедиця. Здогад про ведмедицю не дає мені спокою: звідки ж вона взялася – крадійка та рятівниця?.. Нагло відкидаю думки про неї, боюся раптом наврочити, спричинити лихо, накликати біду. Нехай усе іде своїм порядком! А там проясниться само собою. Світ старий умер, новий народився... Через що й цікаве життя, бо невідоме. Не випереджуй, ясновидцю, події, кажу сам собі. Складаю в течку рукопис, нарешті згадав, що зранку й ріски не було в роті. Можна й повечеряти, коли голод жадібно просить: „Їсти хочу!”
Лежу, перевертаюся з боку на бік. Скрипить розсохле ліжко. Перед очима Злата, пані Злата. Хоч і прожила з чоловіком тридцять п’ять років, побувала з ним по всіх усюдах, а в Києві живе недавно. Не встигла обзавестися надійними подругами й колежанками, аби комусь вилити своє горе, поділитися думками, ба навіть при нагоді попросити в когось ключа від помешкання; тоді зважиласятаки через тиждень зустрітися зі мною тайком. „Каланнику, мені страшно”, – її щоки взялися рум’янцем. Я спершу замешкався, не хотів, аби Злату бачили в гуртожитку, то звернувся був до Архи, мовляв, так, і так, мені потрібна „хата”. Леонтій люб’язно погодився:
– Приходьте разом з вашою пані...
Потім, після невеличкої гостини, господар „хати” вибачився перед нами:
– Ви тут побудьте без мене, я через годин чотири повернуся, – кинув одягнутий з порога.
Потрібно було бачити нас: двоє літніх людей прожогом припали в обіймах, як навіжена юнь, обціловуючи одне одного, гарячковито скидали рам’я. В напівосвітленій оселі вона вже забула про страх, її тіло тремтіло, жадало вогню. Я завзято підкладав дрова в роз’ятрену пічку, милувався коханою жінкою; що лишень не виробляв, аби вдоволити спраглі гормони. Вона була щаслива, кілька разів впадала в блаженство, затуляла собі, гордовита, рукою рота, аби не кричати на радощах. Я зміг її цілком розкріпачити:
– В такі хвилини забудь про все на світі...
Перегодом ми дуріли перед великим дзеркалом, удавали з себе топ­моделей в накинутих на плечі халамидах, яріли в екстазі. Наступного дня вона прохопилася словом:
– Я тільки сьогодні приходжу до тями. Так було класно вчора! – протяжно сказала.
– Ось бачиш... А ти боялася...
Сонтаки зморив мене, я заснув на розсохлому ліжку. Вранці прокинувся, вийшов надвір, а снігу за ніч нападало вище колін. Узяв лопату, прокидав довкола млина, на кладці, вивів стежку на дорогу. Постояв, сумно провів очима сліди від полоз, якийсь їздовий рано вибрався на санях за село, тяжко бідолашні коні шпортаються в заметах. Ах, не шкодуємо ми коней!..
– Здоров, Каланнику, – хтось вітається мені в спину.
– Здоров і тобі, – ручкаюся з Петром Сопілкою, колись ми працювали з ним по заробіткам, – як ся маєш, цімборо?
– Та­а, не дуже... Ноги болять, тягне в попереку. Літа беруть своє. Ти нівроку...
– Не залізний і я – маю свої болячки. Рідко хто нині здоровий, як дуб.
– Не жаліли ми себе замолоду, тепер нема чого нарікати... Самі собі винні...
– Хто його, цімборо, знає: чи ми собі винні, чи так уготоване життя... Куди вибрався?..
– Та­а, знаєш, іду, надумав до тебе...
Здивувався я Сопілці:
– Проходь, Петре, – пропустив його вперед на кладку. – В теплих стінах і погуторимо...
В сінях він якусь хвильку постояв, обдивився навскіс млинарське начиння, вже в горниці каже:
– Чи не зачати нам, цімборо, з тобою добре діло...
– Кажи...
– Давай, запустимо твій млин у роботу. Нащо йому порохнявіти...
Не чекав такого почути від Сопілки:
– Петре, я не готовий одразу дати тобі якусь відповідь. Треба подумати, обміркувати як слід. Я, коли чесно, не хотів би в млині ґаздувати, тут мені добре пишеться. Знаєш, муки на мливі багато не зароблю, а з того роздують, що ми наживаємося за чийсь рахунок.
– Тепер кожен якось викручується, дає собі раду. Чому б і нам не запустити в діло млин. О, борошно буде не таке, що тре електричний, і з світлом у селі маємо перебої, котрий рік уже вимикають...
– Я, Петре, подумаю... Може навесні щось і зробимо... Ти в мене друг, я б з великою охотою справляв з тобою будьяку роботу.
– Було колись... – усміхнувся Сопілка, почухав потилицю. – Всюди нами водило.
Мало­помалу ми зайшли в глибокі спогади, засиділися до полудня. Спохватився Сопілка:
– Треба йти, а то відкриє вдома моя юханя17 писок: де тебе так довго носило?
– Мені легше, ніхто не покрикує.
– З одного боку ліпше бути холостим, а з другого...
Перебив я його:
– Помиє з тебе, нагодує, ще й в постіль ляже коло тебе.
– Про яку ти постіль кажеш, якщо чересло моє вже не слухається, коли мені хочеться... А бабі завжди давай...
– Мав би ти любаску, еге­е, якби сторчаком ходило...
Хмикнув невдоволено Петро:

читати