Завантажити

різдво, нове свято на Горі, князь веселитиметься разом з усіма боярами, воєводами.
Але що це? У воротях Гори чути тупіт багатьох ніг, ось із-за стіни випливли десятки смолоскипів, у морозяній ночі чути жваві голоси:
Коли не було з нащада світу,
тоді не було неба, ні землі,
неба, ні землі, лиш синє море,
а серед моря та два дубочки...
Князь Володимир пізнає пісню... Оця ніч, ніч народження Христа нині, була колись ніччю Корочуна; у цю найдовшу в усій землі ніч люди хотіли допомогти доброму богові врятувати, визволити з небесних склепищ добре, тепле Сонце...
І тоді, щоб не пізнали й не покарали злі боги, жінки одягали чоловічі одяги, а мужі - жіночі платна, вони чіпляли на голови скурати й ларви* (*Скурати й ларви - личини й машкари.), збирались великими натовпами на Горі, біля Перуна, били мечами об щити, гриміли списами, свистіли в сопілі й гудки, кричали, запалювали й пускали в сніги обв'язане соломою й змащене смолою коло.
А потім люди, що перемогли злих богів, ішли до княжого терема, співали оцю колядку:
...Там сіли-впали два голубочки,
два голубочки на два дубочки.
Почали собі раду радити,
раду рядити і гулькотати,
як ми маємо світ основати... -
лунало й нині все ближче й ближче.
- Несіть меди, ол, горіхи! - велів князь Володимир.
Вже біля самого ганку чулись пісні й голоси, смолоскипи освітлювали скурати й ларви. Збуджений князь Володимир стояв на ганку, частував і дякував колядникам.
На Горі лунало, гриміло:
Добрий тобі вечір, наш славний княже,
щедрий вечір, добрий вечір,
добрим людям на здоров'я...
З далекого минулого виринали добрі, радісні згадки.
Після того князеві Володимиру довелось говорити з єпископом Анастасом. Той був обурений, сердитий.
- Я не знаю, де живу, - говорив він князеві Володимиру, снідаючи після ранньої служби разом з ним у теремі. - Ми, княже, багато зробили, аби руські люди стали християнами, аби вони виконували не язичеські, а православні закони...
- Та хіба ж нині Русь не стала християнською? - щиро здивувався князь Володимир.
- Де ж християнство, коли й у Києві, й скрізь багато людей молиться не в церкві, а біля ріки, в гаях, дібровах.
- Важить не те, - відповів Володимир, - де моляться, а кому. Людіє Русі моляться нині Христу.
- Але ж вони стрибають через вогні в ніч язичеського Купала?!
- Нині це ніч не Купала, а Іоанна Хрестителя, - посміхнувся князь Володимир.
- І в Сварога вони вірують...
- То не Сварог, а Ілля, адже ми самі з тобою, єпископе, про це домовились.
- А бог Волос?
- Бога Волоса вже немає, за худобу нині піклується святий Влас.
- А оці колядки на різдво Христове? Два голубочки на двох дубочках радяться, як їм світ основати?!
Князь Володимир раптом обернувся до єпископа.
- Тоді скажи, отче, хто ж основав світ?
- Як хто? Токмо бог, що є один у трьох особах: бог-отець, бог-син, бог дух святий.
Спершись руками на стіл, князь Володимир замислився.
- Учора ввечері, - стиха промовив він, - я слухав ці колядки. Добре співали, душа радіє... "Коли не було з нащада світу..." А що ж тут такого, єпископе? І два дубочки, ще й синє море - ой, як це добре, єпископе.
Дивлячись перед собою на вкриті сріблястою памороззю шибки, князь Володимир шепотів слова колядки:
Спустимося на дно до моря,
винесем звідти дрібного піску,
дрібного піску, синього каменя,
з дрібного піску - чорна землиця,
студена водиця, зелена травиця,
з синього каменя - високе небо...
Помітивши, що єпископ схопився за голову, він закінчив:
- Не жахайся, отче! Вірю, як велить серце. Така вже Русь, всі людіє. Будемо вкушати!..
Ключниця Амма, що зовсім постарілась і зігнулась, дістала з покуття кутю й узвар, приготувала ситу - це була древня, як світ, їжа пращурів дому й усіх живих, нині сущих. Єпископ Анастас, не знаючи цього, досхочу їв.
2
Князь Володимир пожалів Святополка, не покарав його за зраду отчині, думав, що той зрозуміє й спокутує свій гріх.
Але є гріхи, яких нічим не можна спокутувати, хто відмовився і зрадив отчину - вже ніколи не буде вірним її сином, хто прокляв свого отця, - окаянним став довіку...
Святополк жив за ворітьми Гори у теремі, який колись побудувала княгиня Ольга, разом з ним була й жона Марина, численна двірня, що приїхала слідом за ними з Турова.
Не було з ними тільки єпископа Рейнберна - він, запеклий католик, найвірніший, здавалося б, слуга римського папи, першим схитнувся, коли воєводи Гори стали допитувати його з іспитом - водою й залізом, це він перший розповів правду про зраду Святополка, зрікся його, присягався, аще вирветься з Русі, ніколи сюди не потикатись.
Він не виїхав з Русі - надто похилі літа мав благовісник папи єпископ калобрезький Рейнберн, надто пізно, тримаючи в руці хрест, схопився за зброю, - так у київському порубі він і помер, вночі висхле тіло чужинця кияни поклали

читати