Завантажити

думали всі, цариця, дуже тендітна...
У останні роки Анна схудла, почала кашляти, зиму лежала в гарячці, коли ж на Дніпрі скресла крига, відчула себе зовсім недобре.
До неї кликали кращих лічців Києва й інших, далеких, городів, але всі вони, бачачи висхле тіло цариці, чуючи її страхітливий кашель, смутно похитували головами. "Сушениця* (*Сушениця - сухоти.), - говорили, - одна надія на бога". Свящвники ж, яких кликали на поміч, молились і також веліли уповати на бога.
Бог не допоміг - цариці Анни не стало. Серед Десятинної церкви на невисокому помості стояла зроблена кращими дереводілами й обкована сріблом труна. Навкруг неї, в усіх притворах, під склепінням і в олтарі, лили яскраве проміння безліч свічок, світильники, панікадила; скрізь стояли пахучі весняні квіти. Над труною гучними голосами безперервно читали священні книги диякони, на хорах час від часу лунали тужні молитви. Священики правили погребальну службу, на горному місці сидів єпископ Анастас.
Десятинну церкву так забили люди, що ніде було протовпитись, - вони стояли один у один внизу, в усіх притворах, сінях, ще багато їх так забили верх церкви, що дехто навіть побоювався - а чи не заваляться стіни.
Стояли, звичайно, не абияк, а з добором, хто був ближчий до живих князів, тому легше було доступитись і до мертвої цариці - біля самої труни стояв князь Володимир з сином Борисом, обабіч і одразу ж за ними - мужі ліпші й нарочиті, воєводи, бояри, князі земель, що перебували у Києві, сли, гості.
Багато було слів, гостей і всіляких людей ромейських, вони за життя не відходили від цариці. Тут, у церкві, в темних платнах, чорні, хижоокі, вони, як круки, стерегли свою царицю, а водночас пильнували руських людей.
Князь Володимир, ставши біля труни, довго дивився на тіло тієї, що називалась його жоною, царицею Русі. Вона лежала худа, висхла, серед рожевих, жовтих, бузкових квітів, окреслювалось тільки надзвичайно бліде, спотворене тінями смерті обличчя.
"Що робить смерть?! - подумав князь. - Невже це цариця Анна?"
Потім він обвів поглядом церкву. Блрзько біля нього нерухомо стояв Борис, навкруг - у блискучих, золотом і сріблом шитих ризах, - священнослужителі, далі - мужі, воєводи, бояри, а вже за ними - огнищани, тіуни, ябетники, мечники, жони.
І чомусь князеві Володимирові стало страшно, йому здавалося, що він бачить страхітливий сон... Немає цариці Анни, але лишилось те, що прийшло з нею. Ніколи не буде Володимир таким, як був колись, ніколи не буде такою, як у минулі часи, Русь...
Тепер біля князя Володимира не було нікого з рідних чи близьких, з ким він міг би поділитись радостями й печалями, порадитись, перекинутись принаймні щирим словом.
І, як це й мусило статись, єпископ Анастас виявився єдиною людиною, що розуміла горе, муки, розпач князя Володимира, він, треба сказати правду, денно й нощно був тепер біля нього, чулий, щирий, близький.
Вони говорили про справи, о, як багато було цих справ у князя Володимира, що починав відчувати старість, а відтак і хвороби, болячки, - у ці літа кожна людина бачить далеко, хоче зробити багато, але може так мало, часом і невдало, через що ще дужче відчуває немощну свою руку, зазнає поразки й кривди, проте не хоче, не може здатись.
Єпископ Анастас говорив з князем Володимиром про Русь, він бачив багато непорядків у городах і землях, через що радив князеві менше брати на свої плечі, більше ж доручати іншим.
Так, Анастас багато говорив про священнослужителів, вважав, що вони повинні допомогти Володимиру і його синам-князям, щоб князі управляли, а священики служили їм і судили людей.
Нарікав єпископ і на те, що багато священиків не живуть, як треба, не мають домів і земель, надіються на те, що хтось їм щось дасть.
- Ти, княже Володимире, добре зробив, - говорив єпископ, - що віддав мені, сиріч церкві Богородиці, десяту частину своїх добр, сам бачиш - не собі беру, все кладу на церкву... Чому ж ти, княже, так не печешся про інших єпископів і священиків, іже сидять у землях?.. Зроби устав церковний - дай скрізь десятину церкві, а на священство поклади суд.
- Не можу брати десятини на церкву з усіх земель, там суть свої князі... - відповів князь. - І суд князі мусять чинити самі в землях, на те їх і послав.
Ні, в цей час, відчуваючи навіть хвороби й болячки свого тіла, князь Володимир все ж не хоче поступатись церкві, думає керувати землями сам...
Проте церква робить своє, єпископ Анастас не відходив від князя.
- Я хотів тобі сказати, княже, що минулої ночі священики нашої церкви бачили над могилою княгині Ольги знаїменіе...
- Яке знаменіє, єпископе?
- Коли священики вийшли з церкви, було дуже темно, а над могилою світилось дивне сяйво...
- То, либонь, ішов хтось із світильником, - спокійно сказав князь.
- Ой, ні, княже... Вони кинулись одразу до могили, аж там нікого не було... пустота, ніч.
- А сяйво?
- Сяйво піднялось, полинуло до неба...
Князь Володимир нічого не сказав

читати