Завантажити

- з низьким, дуже сумним, але водночас спокійним голосом - почала:
- "Плачу і ридаю, єгда помишляю смерть..." Одійшовши далеко від корсти, князь Володимир обернувся й ще мить бачив у сяйві свічок голову Рогніди...
Надворі вже розходився дощ. Низько над головою, огортаючи бані церкви, летіли хмари. Земля була вогка, мокра, скрізь у темряві дзюркотіли потоки, чоботи грузли в непролазному багні.
Витягаючи з трудом ноги, князь Володимир і єпископ Анастас поволі крокували до Гори - пітьма снувалась навкруг них, на тлі сірого неба чорніли стіни, дахи теремів, дерева.
Раптом князь зупинився: на пагорку перед ними вималювались дві постаті - високого стрункого юнака у гостроверхій княжій шапці, набагато нижчої від нього жони чи дівчини, що стояла поруч, тримаючи юнака за руку.
Володимир пізнав їх - це були син його Ярослав і дочка Предслава. Доля не милує Ярослава, він прибув з далекої Ростово-СуждальськоЇ землі, щоб говорити з батьком, а потрапив на похорон матері. Втім, може, це справедливий перст долі - Рогніда палко любила Ярослава, він так любив її!..
От вони і йдуть потай, уночі до Десятинної церкви, щоб попрощатись з тілом матері, почули кроки, зупинились.
Князь Володимир хотів, нестямно хотів кинутись до них, обняти живих дітей мертвої Рогніди, поцілувати, - тоді б йому стало легше, спокійніше, він не був би таким самотнім у цьому нічному тьмяному світі...
Але він яе міг піти до них - дві постаті, що скрадались пізньої години до Десятинної церкви, як німий докір, як жорстокий осуд того, що вже сталось і того повернути було несила, стояли на пагорку, син і дочка без слів, у невимовному горі здалеку дивились на отця свого.
І він схопив, вп'явся в руку єпископа Анастаса, завернув з стежки, пішов, тягнучи його за собою, мимо дітей, зупинився тільки на Горі, коли Десятинна церква, дві темні постаті на пагорбі залишились позаду, зникли в імлі.
- Яка ж крута ця гора! - промовив князь Володимир. Тієї ночі він не лягав спати - до самого ранку горіла свіча в палаті. Володимир, смутний, збентежений, слухаючи, як нестямно колотиться серце в його грудях, то сидів у кріслі перед столом, то вставав і важкими кроками ходив у палаті, близьких переходах. Скільки і яких важких дум передумав він за ніч! Ось тут, у палаті за столом, у цьому кріслі сиділа Рогніда - лляне волосся, ясні очі, тихий співучий голос: "Муже мій, Володимире, а я ж тебе все жду та й жду..." Ось
переходи, двері ліворуч, колись він переступав їх
поріг. Місячна ніч, у кутку кімнати стоїть Юлія, вона
йде вперед, кладе руки на його плечі: "Княже
Володимире, ти прийшов до мене?.." Хтось кличе
князя:
- Цариці Анні тяжко, вона хоче бачити тебе. Він
заходить до спочивальні Анни - там горить свіча, біля
ложа стоять дві дворянки, в жовтому промінні
Володимир бачить обличчя Анни, що пашить від жару,
перелякані очі.
- Я дуже застудилась, василевсе, тіло моє горить,
груди розриває кашель...
- Ти одужаєш, швидко одужаєш, царице!
Дворянки дають Анні тепле питво, вона заплющує
очі, от, либонь, і спить.
Темні переходи, розчинене вікно, десь недалеко в
темряві, в гущавині дерев кричить птах: "Пу-у-гу! Пу-у-
гу!"
"Віщий птах! Чого кричиш? На чию голову
накликаєш біду?" - думає, притулившись головою до
лутки вікна, князь Володимир.
Рогніді віддали погребальну почесть у Десятинній
церкві як княгині, за довгий день множество людей
київських пройшли й схилили голови перед корстою з
її тілом; поховали ж Рогніду по черничому обряду:
вночі, у закритій корсті, в Предславині, як вона й
заповідала.
На похороні було мало людей - десяток черниць,
предславинські дворяни, що несли труну, священик.
Ще були на похороні дочка Рогніди Предслава й
син Ярослав, одягнуті в темні платна, з покривалами
на лицях, вони йшли позад усіх - ніхто їх не пізнав.
Вершник - нікому не відомий вершник примчав у
цю пізню годину ночі від Гори до Предславинського
лісу, зупинився під деревами, бачив вогники, що
повільно пливли в долині, й тіні за ними, - вершнику,
вершнику в княжому корзні, що привело тебе вночі до
Предславина?
Невеликий горбок над Либеддю - от і все, що
залишилось на пам'ять про Рогніду. Промине небагато
літ - і дощі, вітри змиють, зрівняють з землею цей
горбок.
7

Саме в цей час до Києва з смутною звісткою
прибули сли з Новгорода: там від невідомої хворі
помер князь Вишеслав, по заповіту труну з його тілом
везли до Києва, новгородці ж просили собі нового
князя.
Звістка ця дуже опечалила князя Володимира -
молоді, юнацькі літа він провів у Новгороді, новгородці
його вспоїли й вскормили, сидячи там на столі, він
знав, як багато важить для всієї Русі земля
Новгородська, а, крім того, Вишеслав був його
улюбленим сином, мудро стеріг північні україни Русі,
смерть його -

читати