Завантажити

велика втрата для Київського столу.
В ближчі ж дні князь Володимир покликав до
Золотої палати, куди прийшли сли новгородські,
воєвод і бояр, мужів ліпших і нарочитих, повів їм, що
сталось у Новгороді, сказав, що полунощні землі
просять собі князя.
- Кого пошлемо князем туди? - запитав
Володимир.
- Говори сам, княже, - залунали звідусіль голоси. -
Многих синів маєш, сам скажи, хто з них достойний
сісти на столі в Новгороді.
- Я думав про це, - відповів князь, - бо сам був
князем земель полунощних. Великий Новгород
стереже україни Русі, хочу дати туди доброго князя,
волю послати сина Ярослава. Чи згодні його прийняти,
сли новгородські?
- Згодні! - однодушне відповіли сли. - За
Ярослава дякуємо, будемо йому вірно служити.
- А ти, сину, - звернувся князь Володимир до
Ярослава, що стояв біля княжого столу, - чи згоден?
Блідий, без кровинки в обличчі, Ярослав якусь
хвилину мовчав, потім промовив:
- Воля твоя, отче!
- Так і буде, - закінчив Володимир.
І княжич Ярослав, що віднині ставав
новгородським князем, виступив уперед, обняв й
поцілувався з слами новгородськими, подякував їм за
честь і довір'я.
Князь Володимир говорив правду й, посилаючи
Ярослава в землі полунощні, добра хотів Новгороду, а
сину - слави.
Більше того, знаючи, як уболіває Ярослав за
матір'ю Рогнідою і відчуваючи перед нею й ним свою
провину, він хотів якось її спокутувати, - Рогніди немає, вона пішла з життя, може ж, доля замирить його хоч з сином, - адже Київ і Новгород - це городи-брати, два кінці Русі, Київ - це ворота на південь, Новгород стоїть на сторожі земель зі сходу, заходу й полунощі.
Усього цього він не міг, звичайно, сказати синові при мужах Гори й слах новгородських, через що покликав його до себе.
Ярослав зайшов до палати батька твердою ходою, так ніби він і не був хромцем, став недалеко від порога, й Володимир несамохіть замилувався своїм сином.
Молодий, міцний, широкий у плечах, з довгим темним волоссям, засмаглим обличчям, орлиним носом, - він дуже нагадував свого батька.
Було в ньому ще й інше - голосом, виразом обличчя він нагадував матір - її не було на світі, але вона жила в ньому; зараз батько й син починали розмову, незримо ж душа Рогніди витала тут, у палаті, над ними.
- Я покликав тебе, сину, щоб порадитись перед далекою дорогою і попрощатись... може, й навіки, - почав Володимир.
- Навіщо говорити так, отче? - суворо перебив його Ярослав.
Володимира вразив голос сина, стало боляче, що Ярослав не розуміє його тривоги й смутку.
- Не гнівайся на мене, Ярославе, що посилаю тебе в полунощні землі, нині є дві твердині на Русі - Київ і Новгород...
- Посилаючи мене в Ростов, ти говорив, що й то твердиня Русі.
- Так, Ростово-Суждальська земля також твердиня - близько Ітиль-ріка, булгари, хозари...
- Надіюсь, отче, ти знаєш, що я в Ростові жив душа в душу з боярством і людіями, вірно служив і тобі.
- Знаю, Ярославе, а все ж Ростов не Новгород, буде віднині під моєю рукою, сам догляну.
- До Ростова далеко, сам знаєш - двічі ти примучував в'ятичів, аби й тепер там лиха не сталось, - з-під нахмурених брів подивився Ярослав на Володимира.
Князь Володимир пильно стежив за сином - невже ж він справді тривожиться за нього - батька, чи, може, насміхається з цього?
- Ти що, .. лякаєш мене, Ярославе?
- Ні, отче, я говорю тобі лише правду; неспокійна Ростово-Суждальська земля, людіє там добрі, ревні, люблять Київ, нове ж прищеплюється трудно.
- Як сказав, так і буде - дивитимусь за Ростовом, дбатиму про нього. Ти ж бережи Новгород.
- А що мені в Новгороді?! Це - твій город, ти там сидів князем, докінчуватиму те, що ти почав, стоятиму, як і ти.
"Стоятиму, як і ти"? Про що говорить Ярослав? Князеві Володимиру довелось у Новгороді не тільки стояти, коли Ярополк захотів один сісти на столі в Києві, це новгородці не потерпіли свавілля київського князя, досить було йому кинути клич - і вони встали за своє право, пішли на Київ.
- Новгород і Київ з'єднує велика, свята дружба, - сказав Володимир, - і люди там суворі, тверді. Звикнуть до тебе, зумієш їх зігріти - віддані будуть, вірні. До того ж і поміч у Новгороді матимеш добру - посадником там сидить Добриня - уй мій, кормитель.
Гірка посмішка промайнула в кутиках уст Ярослава.
- Мене любила Ростово-Суждальська земля, і я любив її... Що ж, отче, якщо так судила доля, я вже здалік люблю й Новгород, швидше хочу туди їхати, покинути Київ... А посадник твій у Новгороді мені не буде потрібен, адже сам сидітиму князем.
Князь Володимир відчув з слів Ярослава, як тому важко нині, після смерті матері, бути в Києві, говорити з ним, отцем, у цій палаті, ще важче думати про те, що буде далі.
- Сину! - сказав Володимир. - Я покликав тебе, щоб повідати все про Новгород і полунощні землі, хочу, окрім того, сказати,

читати