Завантажити

що мені боляче виряджати тебе...
Він ступив уперед, зупинився близько від сина.
- Ти, Ярославе, - хрипким голосом промовив Володимир, - перший, улюблений мій син від матері Рогніди... Чуєш, її вже немає, не буде, тож скажу тобі - я любив тільки її, за що мучусь і страждаю нині, сину...
Співчуття, тепле синівське слово?! Ні, князь Володимир не ждав і не міг ждати, він просто хотів сказати нарешті правду якщо не Рогніді, то її сину... А може, думав Володимир, Ярослав зрозуміє його і простить?
Мовчазний і суворий стояв Ярослав, бачив перед собою великі батьківські очі, в яких були тривога, біль, смуток, бліде перекошене обличчя.
- Прощай, отче! - сказав він. - Я твій син і буду таким довіку, але є Русь, і я служитиму їй до сконня...
- Прощай! - тихо вимовив князь Володимир.
...Так і розійшлись отець з сином, у кожного в душі залишились тільки біль і образа; - не стало Рогніди, й не було вже сили, яка б їх могла замирити.
Ярослав зайшов до сестри Предслави: разом вони й раніше перемагали горе й розпач, самотнім вирушав він до Новгорода, ще більш самотньою залишалась на Горі сестра.
- Я прийшов, сестро, щоб попрощатись з тобою, - сказав Ярослав, переступивши поріг її світлиці.
- Чула, - перебила його Предслава, - приймаєш ти честь велику, їдеш до Новгорода князем.
Ярослав теплими очима подивився на сестру, що була дуже схожа на матір свою Рогніду - таке ж лляне волосся, голубуваті очі, мила, привітна.
- Чи велика це честь, сестро?! - смутно промовив він. - Князем я вже був, мав Ростово-Суждальську землю, нелегко мені там доводилось, багато сил поклав, аби тримати цю землю в покорі й пошані до Київського столу. Там я вірно служив отцю.
- Але Новгород - то більший город, полунощна земля безмежна.
- Важка й неспокійна Новгородська земля, її оточують ворожі, злі язики, глад, холод ходять по тій землі, мор косить людей... Від того й брат наш Вишеслав загинув.
Почувши ім'я покійного брата, Предслава залилась сльозами.
- І не добра хотя, батько посилає мене до Новгорода...
- Так що ж він хоче?
- Після того, що сталося з матір'ю, - у запалі говорив Ярослав, - батБко не хоче бачити мене в Києві чи Ростові, посилає в полунощні землі, робить князем-ізгоєм.
- Ти говориш страшні слова, - жахнулась Предслава. - Тоді не їдь, не їдь туди, брате.
- Ні, Предславо! - рішуче промовив Ярослав. - Що я, що батько Володимир... Слово його - -закон, десницю підтримує Христос, за ним Гора... До Ростова мені не повертатись, у Києві не бути, єдиний шлях - до Новгорода... Що ж, краще там, ніж тут, може, там, у Новгороді, волі більше, бояри й воєводи ліпші, а я стану одмесником отцю Володимиру.
- Ярославе! Ти про що говориш, що замислив!
- Нічого я поки що не говорю і нічого не замишляю... Одного шкода - залишаю тебе в Києві. Ти ж, Предславо, не забувай про мене, сидя в Києві, дивись, що тут робиться, щось помітиш - сповісти, пришли грамоту...
- Все зроблю! Дивитимусь і повідомлю! Тільки чому, чому мені так страшно, брате?!
У Великій Луці на зимовому шляху з Новгорода до Києва князь Ярослав зустрів корсту з тілом брата свого Вишеслава. Це була невесела, скорбна зустріч живого з мертвим, надій з тліном.
Ще здалеку дружина, яка оточувала князя Ярослава, побачила на шляху похід: попереду з чорними корогвами, що смутно колихались над снігом, їхало кілька десятків вершників, за ними восьмерик коней тягнув сани з видовбаною з дуба й щільно закритою віком просмоленою корстою, за ними на багатьох санях їхали нарочиті мужі Новгородської землі, а ще далі верхи й пішо, змінюючись на погостах, з сокирами й рогатинами поспішали смерди - требити путі, класти мости, одбиватись від диких звірів, що зграями ходили в лісах.
Схопившись з коня, князь Ярослав підійшов до саней, на яких стояла корсіа, просто в снігу упав на коліна, підняв руки д'горі й тужно мовив:
- О брате мій Вишеславе, чи думав ти, ідучи в полунощні землі, що повертатимешся на отчизну в гробниці, трупом хладним?!
Над снігами крутилась поземка, чорна корста іскрилась від паморозі, задубілі корогви дзвеніли під вітром.
- Горе мені, горе, - бідкався князь Ярослав, - аще зустрів тебе не на коні сидящого, а лежащого в гробниці.
Корогви схилялись до самої землі, вітер свистів дужче й дужче, снігове море затягло все навкруг. ,
- Прощай, мій брате! - чулись крізь голосіння вітру слова Ярослава. - І не сварись на мене, їду заступати тебе, як ізгой, рушаю, як і ти, в тьму полунощну.
Дружинники вже посідали на коней, у снігу зарипіли полозки, сани з корстою рушили далі.
Довго з непокритою головою, з опущеними руками стояв серед снігів князь Ярослав, думав про смутну долю брата свого Вишеслава.
Князь Ярослав приїхав до Новгорода без якоїсь почесті й слави. Так трапилось, напевне, через те, що поїзд його промчав льодами Ільмень-озера увечері, біля терема княжого зупинився пізньої ночі, коли в Новгороді все спало.

читати