Завантажити

Піднявши на ноги сонну сторожу, сли, що їздили до Києва, разом з князем Ярославом зайшли до терема, там забігали дворяни, запалили вогні, у стравниці забряжчав посуд, запахло смажениною.
Одразу ж до терема, засапавшись, прибігло чимало воєвод і бояр, а разом з ними й посадник Добриня, що виділявся з-поміж них одягом своїм, гривнами, чепами, поважним виглядом.
Коли закінчилась вечеря, мужі, воєводи й бояри пішли, але Добриня залишився - йому хотілось поговорити з новим князем, хтось мусив провести Ярослава і в його палати.
Так вони залишились удвох на верху терема, в палаті, що виходила темними вікнами на Волхов. Добриня страждав з самого вечора печією, тепер, випивши меду й поївши, захмелів, обважнів, його хилило на сон. Але Ярослав, що їхав більше як місяць з Києва і що майже не спочивав у останні ночі, зовсім не хотів спати. Злегка шкутильгаючи, він пройшов по палаті, постояв біля вікна, обернувся до воєводи.
- Я, княже Ярославе, - почав Добриия, - служив ще діду твоєму, нехай буде прощен, князеві Святославу, вуєм був отця твого Володимира, багато літ сидів його посадником у Новгороді, був першим воєводою й боярином у князя Вишеслава...
Добриия замовк, ждучи, що Ярослав скаже своє слово. Але Ярослав не говорив - він стояв біля вікна, дивився на темні обриси теремів, засніжений Волхов.
- І з християнством я допомагав князеві Володимиру, - повів далі Добриня, - множество ворогів серед язичників мав і маю. Перуна почепив за кінський хвіст і вверг у Волхов. Воєводи й бояри - своє, а я - княжа людина, тільки йому служив і мушу служити...
Князь Ярослав нарешті одвернувся від вікна й пильно подивився на воєводу Добриню. Той аж здригнувся - на нього дивилось обличчя молодого Володимира - те ж чоло, ніс, рот, і, що найбільше вразило його, князь новгородський Ярослав дивився на Добриню очима його сестри Малуші.
- Я багато чув про тебе, воєводо Добрине! - сказав Ярослав. - Знаю, багато ти й зробив для земель полунощних.
- Вір мені, княже, - ніяковіючи й плутаючи слова, продовжив Добриня, - ревно допомагатиму й тобі, буду першим подругом, слугою.
Ярослав сів у крісло й опустив очі.
- Слухай, Добрине, - сухо промовив він. - Мені ще в Києві багато повідали про тебе, знаю, ти був вірним слугою в князів. Але мені слуги-воєводи не потрібні, вони мусять робити свої справи, мені служитимуть дворяни. Я ж служитиму разом з усіма мужами моїми людям полунощних земель...
Це були образливі для Добрині слова, князь Ярослав відкидав його дружбу й службу, він - юний хромець і його онук - змовився, може, в дорозі з слами-боярами, може, а це ще гірше, щось дізнався про нього в отця - Володимира.
- То коли велиш мені приходити? - тільки й знайшовся Добриня.
- Нині на світанні я велів зібратись у Великій палаті всім боярам, мужам, воєводам... Приходь і ти.
- Але вже скоро й світанок... Коли ж ти спатимеш, княже?
- У цьому городі, - зухвало відповів Ярослав, - я вже не хочу спати.
8

На голову князя Володимира падають і падають удари: смерть сина Ізяслава в Полотську, зрада Святопрлка в Турові, втрата людини, яку він любив і яка любила його над усе в світі...
Володимир тримається й зносить ці удари, намагаючись вдержати скіпетр василевса; дбаючи про спокій і лад у землях, він бере Туров під свою руку, в Полотськ посилає сина Брячеслава, в Ростово-Суждадьську землю, де сидів раніше Ярослав, - старшого сина від цариці Анни Бориса, у Муром - сина Гліба, разом з ним по згоді з єпископом Анастасом посилає єпископів Феодора і Іларіона...
Але коли сколихнеться одна хвиля, важко стримати все море - до Полотська далеко, ходять чуткиу там неспокійно в землях, Туров зовсім близько від Києва, а й у цьому городі, як і по всій Туровській землі, спалахують пожежі, іде татьба, розбой, якісь таємничі загони скрадаються там у лісах і нетрях.
Найгірше ж у Ростові й Муромі... Що сталось з Ростово-Суждальською землею, яка справно платила дань, коли там сидів Ярослав, посилала військо, корилась Києву? Коли туди доїжджає князь Борис, земля відмовляється його прийняти, не приймають там і єпископа Феодора, що їхав з князем.
За Ростовом іде Муром - муромчани не допустили князя Гліба на свою землю, над єпископом Іларіоном посміялись, одрізали йому бороду, князь і єпископ врятувалися від смерті, втекли до города Чернігова, послали гінців до Володимира, запитують, що робити.
Що робити? Легко синам запитувати, важко відповісти отцю-князеві. Починається осінь, шляхи в полі несходимі, куди не поглянь - розпуть...
Проте страшна не розпуть у полі, князь Володимир запитує сам себе й не знає, що робити, він ішов - і раптом став, дивиться й дивується, що ж содіяв?..
 
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Навесні, коли вишні в садах Дніпра всипало, мов снігом, цвітом, у місяці травені померла цариця Анна.
Вона хворіла довго, мабуть, з того часу, коли приїхала з Константинополя, тільки хвор її спочатку не виявлялась; надто худорлява,

читати