Завантажити

- йому треба було йти до Золотої палати говорити з боярами. На цьому розмова з єпископом про сяйво над могилою княгині Ольги й закінчилась.
Але через кілька днів єпископ знову завів мову про могилу Ольги, розповів, що священики знову там бачили сяйво й чули голоси в небі.
Був вечір. На столі горіла свіча. Князь Володимир дивився на єпископа широко розплющеними очима, в яких була тривога, а може, й страх.
- Скажи, єпископе, що ж це? Анастас витримав його погляд, відповів:
- У Візантії й інших землях суть множество святих... Якщо хтось благочесний помер, а над могилою його буваютзь знаменія і чудеса - то бог вказує ще одного святого. На Афоні-горі, де я навчався й приймав постриг, мощі* (*Мощі - кості (др. руськ.).) всіх ченців через три роки після смерті викопують, кладуть у комітирій* (*Комітирій - сховище (гр.).) і дивляться да по времені, аще кого добродітельного бог восхоще прославити, явить на них чудеса.
- То княгиня Ольга... - почав і не кінчив князь. Єпископ сказав:
- Якщо святі є в Римі, Візантії й інших землях, то мусять бути й на Русі; це окраса церкви, гордість держави, наше заступництво на небесах.
Князеві Володимиру стало страшно - з юних літ своїх вій пам'ятав бабу Ольгу - сердиту, черству, від отця свого знав правду про неї - це вона розлучила його з коханою Малушею, забрала в матері дитину, а в нього - Володимира - матір, багато людей ще й нині згадували її як жорстоку, безсердечну княгиню.
Єпископ Анастас неначе вгадував думки князя. Проте знав, що робить, цілив у душу Володимира.
- На землі всі люди як люди, але княгиня Ольга була першою християнкою на Русі, стоїть нарівні з апостолами, вона - свята, княже Володимире, для Русі, для нашої справи це потрібно.
І єпископ домігся свого - через короткий час темної ночі гридні оточили Воздихальницю, розкопали могилу княгині Ольги, єпископ з священиками розкрили корсту, вийняли кості, однесли їх у Десятинну церкву, де вже приготована була срібна рака.
- Бог восхотів прославити княгиню Ольгу - мощі її нетлінні, - сказав Анастас.
Після служби над ракою з мощами Ольги князь Володимир, крокуючи поруч з єпископом Анастасом на Гору, довго мовчав, а потім зупинився й промовив:
- Я б хотів... одного б я хотів на схилі літ своїх, отче...
- А чого? Скажи мені одверто, княже.
- Аще помру, щоб ніхто не відав, де поховане моє тіло.
- Навіщо говориш так, княже?
- Боюсь смерті, - пересохлими устами вимовив Володимир.
- А безсмертя?! Адже є безсмертя, княже Володимире, - відповів на це Анастас, але в голосі його також був страх, тривога.
Володимир дивився на небо, що висіло над сірими стінами Гори, й мовчав.
Ще через короткий час єпископ Анастас завів мову про сина Володимира Ізяслава, що був князем полотським і там помер, і про сина Ізяслава Всеслава, який помер через рік після батька.
- Маю вість від єпископа Стефана з города Полотська: над могилою Ізяслава й Всеслава творяться чудеса, бог являє знаменія.
- І вони святі? - спідлоба подивився на єпископа Володимир.
- Аще бог восхоще, того й прославить, чим більше на Русі святих, тим краще, княже.."
Літописець пише:
"Літа 6615-го* (*Л і т о 6615-е - 1007 рік нашої ери.) перенесені Ізяслав і Всеслав у город Київ, в святу Богородицю..."
Від церкви не відставала й Гора: слава князя - її слава, честь Володимиру - честь і їй.
В Золотій палаті воєводи згадують давні походи, коли відбивали червенські городи.
- Княже Володимире, - встають мужі нарочиті, що прибули з города Волина, - ми тобі служимо вірно, вічно, нехай же відають про це діти наші й онуки... Просимо назвати город Волин Володимиром.
Глибоко, спираючись на поручні, сидить князь у кріслі отців своїх, похмурим поглядом дивиться на воєвод, бояр, мужів. Тепер у нього завжди похмурий погляд, недовіра й хижий блиск в очах.
- Бути Волин-городу Володимиром!.. - лунають крики в палаті.
Чому ж так смутно, тоскно й боляче Володимиру-князю?
І це не один день, не місяць, ідуть літа, все, здається, стало на місці, зникло старе й торжествує нове - чого ж печалитись Володимиру?
Пережитого не можна витравити з душі. Якщо замислитись і пригадати - там стільки кривд, образ, горя. Проте як не боляче, а Володимир з приємною, радісною печаллю пригадує всі ці минулі літа - вечори в теремі отчому, коли був молодим, юним, ходив до Перунового требища, слухав колядки, в ніч на Купала, одягнувшись у звичайне платно, спускався до Почайни, стрибав через вогні...
Новгород... А хіба там не було радості в князя Володимира - він твердо сидів на столі в землях полунощних, мріяв про далекий Київ, отця і матір, сади над Дніпром!
І так усе - минуле відступало, його вже не було, але воно жило в душі старого князя Володимира, будило спогади, мрії.
Пізнього вечора князь Володимир стоїть на ганку терема. Тільки-но закінчилась вечерня в Десятинній церкві, до світання там буде ще одна служба - завтра

читати