Завантажити

хвороби, думаючи про невблаганну, страшну годину, якою докінчується все на світі, князь Володимир мислив про те, хто посяде після нього Київський стіл, хто зможе докінчити його справу.
Володимир розумів, що князем після нього мусить бути той, хто буде гідним цієї корони в очах імператорів візантійського і німецького, не Ярослав, не Мстислав - старші сини, а Борис - син жони-василіси Анни. Через це він після похорону Анни не відпускав його з Києва, тримав біля себе.
Почувши про печенігів, він покликав Бориса до себе.
- Сину мій Борисе, - почав Володимир, - ти моя надія і радість, підпора й наступник! Нині, коли немощний став, хотів би бачити тебе біля себе, токмо на тя покладаюсь. Але що маю діяти - на Київ ідуть орди печенізькі, вже, каже сторожа поля, стоять вони на Пслі, Сулі, скрізь по Сейму. Вести рать самому, але хто буде в Києві-городі?! Боярству своєму нині не вірю, десь готує змову проти мене Святополк... Піду на рать - чую смуту в городі Києві, боюсь за стіл отця мого, чую звабу й кров... Тому вирішую так... Я мушу бути в Києві-городі, а тебе посилаю супроти печенігів. Воєвода Вовчий Хвіст уже готує дружину, разом з тобою іде тисяцький переяславський Кучма, їдь шукай і бий печенігів, я ждатиму тебе...
Блідий, без кровинки в обличчі, стояв князь Борис перед князем Володимиром.
- Не турбуйся, отче, - сказав він, - я стану на чолі дружини, поведу її на печенігів, з перемогою повернусь назад і тим примножу славу твою й Київського столу.
- Спасибі, сину! - тепло, від усього серця сказав князь Володимир. - Підійди сюди, хочу благословити тебе перед далекою дорогою...
Князь Борис схилив голову, й батько благословив його, притулився щокою до білявого волосся Бориса.
Воєвода Вовчий Хвіст швидко зібрав дружину для князя Бориса - це були, власне, всі вої, що охороняли Гору й город Київ. Разом з Борисом їхав тисяцький Кучма - він достеменно знав усі шляхи в полі за Дніпром.
Виряджаючи Кучму, що на Горі був гостем його дому, Вовчий Хвіст говорив:
- Ти ж, тисяцький їдь з князем Борисом за Удай, Сулу, Псьол - далі від Києва.
- Поведу його аж до Дінця - нехай гуляє князь.
- Заведи його далі від Києва... Зараз він тут не потрібен.
Тисяцький Кучма - невисокий, зовсім лисий чоловік - засміявся так, що стало видно три довгі зуби на верхній щелепі й один, схожий на гак, на нижній.
- Хотів би я бачити, що б робив Борис, якби справді побачив печеніга?! Адже утлий, кволий - хоч на ікону!
- Отакий став уже й Володимир - одні очі залишились, а душа... ні, душа його вже мертва...
4
Над Новгородом висіли важкі сірі хмари.
Дуже повільно, як з густого сита, світало. З неба сіявся краплина за краплиною дощ, що часом переходив у лапатий сніг, навкруг - і на концях новгородських, і над Ільменем - хвилями блукав туман. З цієї мокроледиці вряди-годи долітали тупіт коней, цокіт коліс на дерев'яних мостинах, приглушені людські голоси.
Тільки на дворищі Добрині-любечанина було тихо. Втім, яке дворище? Напередодні тут стояв терем, кліті, всякі служби, рядами стояли вози й сани, в стайні іржали коні, ревла худоба, когути в Добрині були такі, що коли співали заутра, то чули всі аж за Ільменем-озером... А слуг, слуг скільки було на дворищі в Добрині: великий двір - багато діла.
І от нічого цього немає... Добриня сидить на пні, час від часу підводить голову, оглядає дворище, стогін виривається з його горла.
Він - страшний: з непокритою, розкуйовдженою головою, бородою й вусами, у яких стирчить солома, дерев'яні скіпки, витріщеними очима, саднами на чолі, кров'ю, що запеклася на правій щоці.
І це не дивно: було дворище в Добрині - і от нічого немає, від терема лишились головешки та попіл, який присипає тепер дощем, вози й сани його поламані й побиті, коней і худоби в стайні немає, перелякані когути й кури розлетілись, навіть пес Баян втік з дворища... Немає, нічого немає в Добрині...
Він знову підводить голову і довго, нічого не тямлячи, тупо дивиться перед собою, на труп Рути, що лежить з надзвичайно блідим обличчям, заплющеними очима, витягнувши вподовж тіла руки.
- Руто, - каже він, - адже нічого, нічого немає...
Так, тепер у нього нічого немає, і його самого також немає. Тільки вчора він був воєводою Добринею, посадником великого князя київського в Новгороді, всі йому вклонялись і шанували, а зараз він сидить серед пожарища й пустки, он у тумані на мостинах цокотять колеса, чути людські голоси, ось мимо розчинених навстіж воріт ідуть мужі новгородські, і ніхто з них не тільки не вклоняється, а навіть не дивиться на Добриню... Що ж сталось, хто він нині є?!
Добриня підняв голову й дивився перед собою, але він нічого тепер не бачив, перед його очима проходили інші, далекі картини, душа, серце його, мозок розривались від напруги й невимовного страждання.
Ген, Добрине, був ти колись онуком славетного старійшини Анта і сином ницого любечанина Микули, та не захотів боротись ні за славу свого діда, ні за

читати