Завантажити

зрікся города Києва, не хочеш давати йому дань, не хочеш говорити з твоїм годованцем - Володимиром-князем?
Ні, не Новгород, це сколихнулась Русь, людіє її - князь Володимир зібрав Русь, але викохав, виростив сили, що розривають її на шмаття...
По довгому мовчанні він сказав:
- Требіте путі й мостіть мости... Іду на Ярослава, сина свого...
Але що сталось з князем? Промовивши ці слова, він пополотнів, здригнувся, схопився обома руками за груди, з уст його вирвався крик і хрип, бояри, що стояли поруч, ледве встигли підхопити його тіло...
- Князь умре! - залунали в палаті крики. - О горе, горе руським людям! Князь умре!
6

Князь Володимир не помер. Кілька ночей і днів тіло його боролося між життям і смертю, він лежав непорушно від страхітливого болю в серці, в нього кам'яніли, хололи руки, ноги, часом князь втрачав пам'ять, проте життя на цей раз перемогло - в тілі князя були ще сили, могутнє серце витримало страшний удар. Через тиждень він сів, ще за тиждень встав, зробив кілька кроків, а там пройшов теремом...
І було ще одно, що змушувало його боротись за життя, перемагати хворобу, - князь Володимир дуже хотів жити, він розумів, що не може у цей вирішальний час піти з життя, хотів докінчити справи, які почав... Жити, боротись, перемогти й жити!
Він залишив Гору й оселився у теремі своєму в Берестовому...
Що вело його в цей терем, який стояв далеко за городом, на високій кручі над Дніпром, серед лісів, нетрів, пущі?
Важко розгадати людську душу, дуже важко сказати, чому князь Володимир у цей напружений і вирішальний час тікає від світу, оселяється в Берестовому. Може, він не хотів бачити суєтної, зрадливої, підступної Гори, може, не міг і боявся жити в теремі, де зазнав так багато горя, кривди, образ, де на каміннях в сінях запеклася навіки кров Ярополка, може, тут під охороною дружини хотів сховатись від Святополка, може, нарешті, його - хворого й немічного - вабили тиша, спокій Берестового?..
Дивує ще одно. В тихі палати берестовецького терема Володимир велить перенести бойові доспіхи князів колишніх, які прийняли з Золотої палати і які лежали багато літ в клітях княжих, меч же і щит отця свого Святослава цілує й сам чіпляє на стіні спочивальні в Берестовому.
Він не здавався, він ще боровся - від Берестового до города й назад мчали й мчали гінці, сюди вдень і вночі їхали бояри й воєводи - князь Володимир стежив, як збирається воїнство для раті з Ярославом, він знав, де їде в полі князь Борис, і, оскільки часу проминуло багато, а печенігів у полі не було, велить Борисові повертатись до Києва, нетерпляче жде його.
Мабуть, князь трудився навіть надто багато - на початку місяця червена він упав, спускаючись з верха терема, і два дні лежав без пам'яті, після того підвівся, але щось трапилось у нього з лівою рукою - стала неслухняна, в'яла, ніби мертва, кожного вечора у нього починало нестямно колотитись серце, судомило ноги...
Була задушлива грозова ніч напередодні 15 червена літа 1015-го. Увесь день перед тим неймовірно пекло, тиша велія стояла й безвітря, нічим було дихати.
Увечері над Києвими горами почала збиратись біляста хмара, вона висіла в небі й сяяла, як золота корона, коли ж сонце сховалось за Щекавицею, потемніла й почала швидко розтікатись над горами, долиною, Дніпром.
Але однаково скрізь було задушливо, тиша стала навісною, викреши, здавалося, кременем іскру - враз спалахне все навкруг... І люди справді боялись запалювати вогні - в таку сушу пожежа спопелить усе дерев'яне місто, - скоро Гора, передграддя, Подол поринули в темряву.
Проте якщо люди на землі вміли стерегти вогонь, то, либонь, у небі між важкими хмарами народилась іскра, і над Києвом уже пізньої години несподівано вдарила гроза - блискавиці раз за разом били в землю, хмари, ніби сполошені вівці, перли одна на другу, від чого зчинявся великий шум і тріск, - тільки ж з хмар не зірвалася ні одна краплина, суша була така ж, як удень, однаково нічим було дихати.
На ложі в бере стовецькому теремі лежав і чув цю грозу князь Володимир. У просторій його світлиці горіли кволо й безбарвне дві свічі, в темряві було видно тільки стіл і стільці біля нього, широке ложе.
Коли ж за вікнами спалахувала блискавиця і яскраве зеленкувате сяйво наповнювало світлицю, на стіні вимальовувались меч і щит Святослава, в кутку - суворий образ Христа, вихоплювалось із темряви обличчя князя Володимира - його тривожні, неспокійні очі, зернини поту на чолі, пересохлі уста і стиснуті в кулаки пальці рук, що лежали на ковдрі.
Князь Володимир дуже страждав - у грудях раз за разом, як буря в небі, починало колотитись і нестямно боліло серце, коли ж несамовиті його удари затихали, князеві здавалось, що надходить його остання хвилина.
Та найбільше мучилась душа князя - відчуваючи, що на нього насуває, а от, може, й змете з землі ще одна, і вже остання хвиля, він уперто думав, намагався пригадати, що ж, що ще може й неодмінно мусить зробити...
-

читати