Завантажити

краще життя убогого батька, а пішов до города Києва, щоб збудувати власне життя, а коли боги поможуть, то здобути й свою, власну славу.
Втім, про славу він тоді, либонь, не думав. Де вже шукати тієї слави гридневі, що за велінням князя йде на смерть у широке поле... Пий, гридне, веселись, сьогодні ти живий, здоровий, завтра, може, ворон закряче над тобою... Ні, не слави шукати було гридневі Добрині!
Але виявилось, слава ходила з ним поруч, полюбився він княжичеві Святославу, і той зробив його сотенним, коли ж княжич полюбив сестру Малушу, то став йому Добриня щирим помічником і другом. Малуші, хоч вона й народила сина Святослава - Володимира, не пощастило - сина в неї забрали, сама десь загубилась у широкому світі, а Добрині поталанило: мав він приязненство й дружбу з Святославом, а пізніше став воєводою, уєм юного Володимира, посадником київського князя у городі Новгороді.
Куди ж тепер йому подітися, куди?! Залишатись у Новгороді не можна - учора новгородці спалили його дворище, нині можуть забрати й душу; потикатись до Ярослава - про це нічого й думати: і раніше князь був з новгородцями в одну душу, зараз тим паче підтримає тільки їх; іти в Київ до князя Володимира - ні, і князь Володимир, і бояри, й воєводи його, вся Гора не прийме ницого, побитого новгородського воєводу... І додому, в Любеч, нічого йти - він давно зрікся діда свого старійшини Анта, батька Микули, - ні, і в Любечі його ніхто не прийме.
А йти однаково було треба. Криючись від людей, Добриня знайшов у звалищі заступ, викопав в кінці двору на схилі Ільменя неглибоку яму, приніс туди й опустив тіло Рути, прикрив його різним луб'ям, закопав жону, довго сидів біля купи свіжого зернястого піску.
Надвечір він вийшов з свого двору. Цей двір тепер уже не належав йому, прощаючись з місцем, де він прожив чимало літ, Добриня довго ходив на пожарищі, думав, що йому треба взяти з собою. Тільки він не знав, що ж йому взяти, - люди й вогонь знищили все, що він допреже мав. Стоячи серед руїни, Добриня побачив одно - іржавий цвях-крутень, яким прибивають двері й вікна. Він узяв цей цвях, сховав у кишеню.
Сутеніло, коли Добриня залишив своє дворище. Втім, він цього й хотів: у присмерках ніхто його не міг пізнати. Глибоко насунувши на лоба шапку, піднявши комір, з ціпком у руках, він пройшов своїм концем над Волховом, вийшов за город, закрокував шляхом, що вився на південь.
Невдовзі Добриня зупинився, злякано подивився назад, бо почув там шум. Взявши в праву руку цвях-крутень, він дивився на шлях, на якому котилось щось чорне. Але вдаватись до цвяха не довелось - Добриню догонив пес Баян.
Він був надзвичайно радий псові, навіть присів на шляху, втішився, коли Баян лизнув йому щоку.
- Пес ти і пес тепер я! - важко зітхнув Добриня. - Життя, от що зробило життя. Ходімо разом, Баяне!
5

У цей час до города Києва привозили звичайно по уставу дань - від Мстислава з далекої Тмутаракані, від Святослава з Вручого, Всеволода, що сидів у червенських городах, від Судислава з Пскова, а з Новгорода від Ярослава.
Але нині з княжою данню було недобре - гривні прислали до Києва тільки Святослав, Всеволод і Судислав, Мстислав щось забарився, гінці його не з'являлись у Києві, Муром і Ростов, не прийнявши Бориса й Гліба, мовчали, город Туров також сидів без князя.
Найгірше ж було з Новгородом. Княжі тіуни й ємці, що їздили туди приймати дань, повернулись на порожніх лодіях з недобрими вістями, жадали говорити тільки з князем.
Тіунів завели до Людяної палати. Незабаром туди увійшов і князь. У нього був хворобливий вигляд, цілий тиждень до цього він лежав, скаржачись на біль у серці, тільки через те, що тіуни бажали розповісти про свою подорож князеві, він підвівся, спираючись на посох, зайшов до палати...
- Що ж скажете? - запитав він у тіунів, які зустріли його низькими поклонами.
Вони мовчали.
- Чого мовчите? - дратуючись, уже голосніше сказав князь.
- Не сміємо й говорити, - відповів тіун княжого двору Горен. - Невеселі вісті привезли ми, княже...
- Що? Може, свіони?
- Ні, княже, гірше; князь Ярослав велів нам переказати тобі, що віднині Новгород не платитиме дані...
- Це сказав князь Ярослав, мій син?
- Так, княже, Ярослав, твій син...
Це був, либонь, найважчий удар, що впав на князя Володимира. За короткими й скупими словами тіунів про дань він відчув більше, страшніше, ніж вони сказали.
Далекий Новгород! Там пройшла вся юність князя Володимира, там він жив в одну душу з боярами, воєводами, могутнім новгородським вічем...
Рідний Новгород! Ти поїв і кормив сина Святослава Володимира і через нього утверждав єдність з городом Києвом, а відтак і всією Руссю...
Новгород, Новгород, ти піднявся, вдарив у дзвін, коли туди прийшла вість про зраду князя Ярополка, став під знамено Володимира, щоб іти на Київ, боронити Русь, а за тобою пішли всі полунощні землі.
Що з тобою сталось, Новгороде, коли ти у важкий, може, найважчий для Русі час

читати