Завантажити

вагався, чи повісти йому свої думи єпископу.
- Миру немає в землях, землі не слухаються мене, синів послав туди, але не маю їхньої любові.
- Заспокойся, княже, содіяне тобою дасть плод пізніше, мир настане в землях, сини твої ще підопруть тебе, денно й нощно за тебе молиться церква...
Єпископ замовк.
- Ти чогось не сказав, Анастасе?
- Я скажу про це не нині...
- А чому?
- Церква й князь - суть єдині, кожному з них своє... Вір мені, аще учиниш церковний закон - даси десятину церкві з усіх земель, дозволиш церкві чинити суд, - ми з тобою все переможем, княже.
- Ти вже говорив про це мені, єпископе, не можу цього зробити...
- Княже! Ти не міг цього зробити раніше, та на все приходить свій час... Хто ж зробить це, крім тебе?
Володимир подивився на єпископа зляканими очима... Чому Анастас так сказав, на що він натякає, - невже скоро кінець, смерть?
- Ти мусиш і будеш ще довго-довго жити, - ніби вгадавши його думки, додав єпископ, - за це молиться і завжди молитиметься церква. А ми з тобою, княже, ще довго збиратимемо десятину й чинитимемо суд...
- Устав церковний з тобою? - сухим голосом запитав Володимир.
- Бог велів мені взяти його з собою.
- Дай сюди!
Єпископ Анастас поклав перед князем писаний на пергаменті устав церковний - і Володимир сів на ложі, довго читав написані рукою Анастаса слова:
- "...дах десятину во всій землі Руського княжіння, і від всякого суда десятий гріш, а з торгу десятий тиждень..."
Княжа рука здригнулась.
- Зажди, єпископе... Ти пишеш: "...і від домів на всяке літо десятину всякого стада і всякого живота..." Така десятина?
Єпископ відповів суворо й холодно:
- Десятина мусить бути тільки така, бо церква молиться за князя й смерда...
- Страшно. Десятина з усієї Русі на церкву... Ой, як страшно, - вирвалось у князя.
- Так треба, - процідив єпископ.
- "...а по цьому не вступатись ні дітям моїм, ні внучатам, ні всякому роду моєму довіку ні в люди церковні, ні в суди їх..." Єпископе Анастасе, навіщо ти приніс мені цей устав про десятину й суд?..
- Нині не тільки на землі - на небі такожде іде суд, - глухо відповів єпископ, прислухаючись до луни грому.
Князь Володимир на мить заплющив очі, груди його високо здіймались, узяв перо, підписав устав.
- Спасибі, княже! Вір мені, не токмо ми, а всі прийдешні люди назовуть тебе святим, з апостолами рівним...
Володимир ліг на ложі.
- Святий! - прошепотів він. - Як княгиня Ольга... Ні, не святий, не говори, що я з апостолами рівний, бо потопав і потопаю в гріхах.
- Ти потопав і міг потонути в гріхах, коли був язичником, княже. Але хрещення - то початок нового життя, з ним тобі були прощені всі гріхи, содіяні допреже.
У Володимира було дуже смутне, неспокійне обличчя, якісь більші нібито, ніж звичайно, очі дивились на розчинене вікно.
- Церква й хрещення прощає, - важко видихнув він, - але я сам собі простити гріхів не можу.
- І апостоли робили гріхи, - ледь посміхнувся єпископ. - Один токмо бог без гріха... А ти будеш, княже Володимире, святим у віках, і з апостолами тебе зрівняють.
- Я не можу, не хочу бути святим, не мені, грішному, рівнятись з апостолами...
- Мовчи, сину мій... Владою, даною мені від бога, розрішаю й прощаю тобі всі содіяні тобою гріхи і молитимусь, аби він, аще покличе тебе, прийняв там, де всі праведні спочивають... Заспокойся, княже, засни!
Воєвода Вовчий Хвіст не поїхав, як обіцяв князеві, одразу з Берестового. Увесь час, доки єпископ Анастас був у Володимира, він сидів з кількома воєводами й боярами на ослоні в сінях, очевидь, ждав єпископа, бо, тільки той вийшов від князя, рушив слідом за ним.
- Яка темна ніч, - сказав єпископ, зупинившись за дверима терема. - Спека, задуха, грозовиця... У таку пору здоровому важко, а Володимиру й поготів...
- Що думаєш, єпископе? Мені не подобається князь.
- Мислю, що оце й кінець, - важко зітхнув єпископ. - Я, воєводо, по очах виджу, звик. Чи й переживе цю ніч...
У непроглядній темряві вони тихо крокували двором. Часом спалахувала блискавка, після якої все навкруг здавалось ще темнішим, чорним.
- Помирає і сам не вірить, - говорив єпископ. - Втім, так буває завжди. У дуба зрубаєш корінь, а листя все зеленіє... Ох, гріхи, гріхи!
- Що говорив князь? - поцікавився Вовчий Хвіст.
- Все про своє - воювати з Ярославом збирається, шукає Святополка, молиться на сина Бориса. Що тільки й буде по його смерті, воєводо?
- Кожному овочу своя пора, - засміявся Вовчий Хвіст, - кожне дихання дбає про себе... Ти, єпископе, здається мені, такожде себе не забуваєш...
- Про що говориш? - зупинився й схопив за плече Вовчого Хвоста єпископ.
- Бачив, що в тебе в кишені грамота княжа...
- Що ж, - зухвало промовив Анастас. - Маємо устав церковний, підписав його нині князь. Не про себе дбаю, про церкву... Що, може, скажеш, зробив недобре?
- Ні, -

читати