Завантажити

Чого ти смієшся, Христос? Ні, це в мене наморочиться в голові... Ти не смієшся, тебе немає... Яка облуда! - застогнав він. - Яка облуда, адже нічого - навіть Христа - немає...
"Куди піду? До кого звернусь?" - налітали знову й знову думки.
Предслава! Він згадав її - свою дочку, що жила так близько, одразу за лісом і стіною - на Горі... Вона ж любить його, як і він її, так само, як любив колись Рогніду, прийде, прибіжить сюди, аби тільки покликав.
Але Рогніда пішла в безвість, не почувши від нього слова любові, відтоді ж між ним і Предславою виросла стіна - рідна дочка стала йому ніби чужою, пізно кликати її, ніхто, ніхто не прийде до нього серед цієї страхітливої ночі.
І тоді він пригадав одну, найдорожчу в світі людину: матір свою, Малушу. Рік за роком проходили, минало життя, але він не міг звикнути до думки, що її немає, вірив, що вона жива, тільки Гора, дружина, воєводи й бояри не допускали її до нього.
Проте так не могло бути надалі. Тепер, коли він почував себе зовсім самотнім, хворим, вона мусила бути біля нього, жити далі без неї він не міг.
І він вирішив, що негайно, цієї ж ночі, зробить клич, велить шукати її по всій Русі, щоб вона прийшла, сіла коло його ложа, поклала руку на гарячу його голову; він з славою введе її в Золоту палату, посадить поруч з собою, бо вона його мати, він від неї пішов і до неї повернеться...
Він схопився з ложа й без посоха, без помочі чужої руки ступив раз, і другий, і третій, так, як ходив і колись.
Раптом він зупинився. Недалеко від Берестового спалахнула і вдарила блискавиця - така сліпуча, що в світлиці стало видно, як удень, блискавиця ця, либонь вцілила в землю, бо навкруг усе загуло, захиталось.
Володимир не чув цього - у сяйві блискавиці він побачив те, що було неймовірним і незрозумілим, - на стежці в саду за теремом князь помітив постать, що вирізувалась на тлі зелених трав, - там ішла, спираючись на посох, стара жінка - така, якою він уявляв ключницю Малушу - свою матір.
- Мамо! - вирвалося з горла князя Володимира. - Де ти взялась? Звідки прийшла? Мамо, іди до мене! Ма-а-мо!
Але блискавиця, мабуть, вдарила не тільки в землю, гаряча іскрина поцілила в серце князя Володимира, бо він відчув нестерпний біль, ніби десять списів разом пройняли йому груди.
Могутнє колись його тіло ще боролось, широко розставивши ноги й хапаючи руками повітря, він стояв, ждав, що біль зникне.
І він ще встиг крикнути:
- Людіє! Дружино! Дружи-й... Хтось біг з сусідніх покоїв, внизу на сходах чулись кроки - до світлиці поспішали бояри, воєводи, гридні...
Але князь Русі Володимир уже цього не чув. Трапилось неймовірне - біль у його грудях зник, але раптом згасло й все наокруг, сяйво свічок обернулось, зникло, зникло все - шум, світ, життя, і, як зламаний спис, князь Володимир упав, повалився на підлогу.
8

Тієї ж ночі, набагато пізніше, біля ганку терема в Берестовому зупинились сани, запряжені четвериком баских, дужих коней, бо по покону мертвого годилось везти тільки так, туди ж промчало з города десятків зо два воєвод, бояр, мужів.
У теремі на той час тіло князя Володимира опорядили й загорнули в килим, гридні вийняли з підлоги терема кілька мостин і на ремінних вужах опустили мертвого в сіни, потім прорубали діру в стіні у сінях і так винесли князя надвір.
Все це вони робили потай, тихо, щоб хтось не довідався про те, що сталось цієї ночі в Берестовому; ніхто не заплакав і не затужив над тілом князя Русі, тільки на підвіконні в світлиці, де він помер, хтось із гриднів поклав шматок хліба й плоскви з ситою - на покорм його душі.
Сани рушили. Воєводи й бояри сідали на коней, кілька чоловік закрокували пішки. Поки їхали двором, потім дорогою в лісі, сани легко посувались уперед, ближче ж до города, над Дніпром, полозки стали зариватись у пісок, ледь посувались, стрибали на вибоях.
У городі, либонь, дехто вже знав про смерть Володимира - вряди-годи похід зустрічали й приєднувались до нього вершники.
Гроза минула, на небі розривались і повзли до пониззя хмари, нарешті у прорізі між хмарами окреслився місяць - тонкий, як серга, ніжно-голубий.
Коні били й били копитами землю. У лісах і кущах обабіч шляху кричали нічні птахи, десь на Подолі, а потім на Горі заспівали когути, а здалеку, із Задніпров'я, линув багатоголосий перепелиний клич.
І ніхто не помічав, та нікому й не було діла до того, що за саньми з тілом князя Володимира поспішає якась стара жінка в темному платні - Малуша.
У цю ніч вона не спала. У монастирі давно вже знали, що недалеко звідси в своєму теремі тяжко хворіє князь Володимир; єпископ Анастас, що був минулого дня в нього, велів священикам і братії відправити молебень за одужання вельми немощного князя Володимира, і вони молились у церкві до пізнього вечора.
Малуша зрозуміла, що сталось, - князь Володимир, її син, помирає, а біля нього ж немає ні жони, ні синів, ні однієї рідної душі, всі такі далекі, такі чужі...
Вона вирішила

читати