Електронна бібліотека/Проза

Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Завантажити

вiн, а вони дивились на нього, кликали, манили. З зусиллям вiн зрештою одривав вiд них очi, пiдводився, вставав, поглядав на повите нiчною iмлою поле, на могилу, на схилах якої то тут, то там просто неба лежали i вже спали гриднi, глибоко дихав настояним на євшанi й м'ятi повiтрям, знову лягав i склеплював повiки...
Та через короткий час очi його розкривались i чомусь одразу ж прикипали до тих самих зiрок-сестричок. I здавались вони вже не зiрками, а очима - знайомими, любими, рiдними...
Засинаючи, княжич Святослав намагався пригадати, чиї очi нагадують йому цi зiрки?
Пережив Святослав i ще одне - смерть свого вуйка Асмуса.
Вiн помер, як належить воїну, - рано, на свiтаннi, коли роса стає такою важкою, що сама сиплеться з трав, коли у полi нiмiє все навкруг i владує одвiчна тиша, коли сонце на сходi починає пiднiмати iз-за обрiю супроти ночi блискуче лезо свого меча...
На свiтаннi Асмус почув за Россю тупiт коня й свист i одразу ж тихо, щоб не розбудити Святослава, встав, узяв з собою кiлькох гриднiв i помчав удалину, де ще стояла нiч i колихалися тумани.
Гриднi повернулись i привезли з собою тiло Асмуса. Там, за Россю, в лугах, були три печенiги. Асмус iз гриднями довго гнались за ними й скарали, але один iз печенiгiв в останню смертну хвилину натягнув тятиву лука й послав стрiлу, що вцiлила Асмусу в серце.
Смерть Асмуса глибоко засмутила Святослава. Коли вiн стояв над його могилою, то вiдчував, що прощається не тiльки з вуйком, а з чимсь бiльшим, iз людиною, частку душi якої вiн увiбрав у себе й нею жив.
"Прийми його, Перуне, у свої оселi, - думав Святослав, - а коли менi доведеться прощатись iз свiтом, то хотiв би померти так, як Асмус!"
Коли вийти за древню Родню* (*Родня стояла на горi, нижче вiд сучасного Канева.) й стати край Княжої гори, над самим її краєм, де спiють нинi хлiба, буйно ростуть трави, цвiтуть квiти, опадають туманами й знову пливуть над безмежними просторами хмари, - там i є могила Асмуса!
От про все це й думав княжич Святослав, стоячи в надвечiрнi купальської ночi бiля вiкна терема. I чомусь йому знову стало невесело, тоскно, чомусь захотiлось залишити свiтлицi, де за день розпеклось стало гарячим повiтря, захотiлось вийти разом з усiма на луки над Почайною, когось шукати i когось зустрiти.
Бажання було настiльки непереможним, що княжич не витримав, одягнув темне платне, накинув на плечi корзно, непомiтно залишив Гору, перейшов мiст i попрямував до Почайни.
 
2
 
Разом з iншими дворянами на свято Купала пiшла й Малуша. Ще дома, в рiдному селищi, любила вона свята; холоднi, але гомiнкi вечори Коляди, веселi днi веснянок, заквiтчану вогнями нiч Купала, п^янi вiд олу й медiв обжинки. Маленька дiвчинка у подертiй сорочцi стояла тодi оддалiк вiд усiх, боялась пiдiйти до гурту, але їй було так радiсно.
Свята в Києвi ще бiльше вабили Малушу. Тут так багато вогнiв, так клично звучали пiснi! I все ж вона - проста дворова дiвчина, а пiзнiше ключниця - i на цих святах стояла осторонь, боялась влитись у гомiнкий, веселий натовп, де веселились i подоляни, i дiти майстрiв з передграддя, i навiть боярськi та воєводськi дiти.
Вони завжди кликали Малушу погуляти з ними. Особливо кликали, просили пiти з ними на свято гриднi з Гори. Та й як їм було не кликати її? Вона вже не та маленька, худенька, перелякана дiвчина, що тремтiла колись у лодiї, що їхала, зщулившись пiд щитом, на Гору.
Малуша змiнилася. Коли б батько вигадував їй iм'я тепер, то, напевно, назвав би не Малушею, а знайшов якесь iнше слово - теплiше, краще!
Вона витяглась, була ставна, мала тугi, пружнi ноги, виразно окресленi стегна, тонкий стан, у маленьких її грудях було ще щось дитяче, але разом i достигле - жiноче, звабне. Вона мала округле обличчя з устами, що нагадували пелюстки квiтки, невеликий лукавий носик, темнi брови й чудове русе волосся.
Але найбiльше вражали її очi - карi, глибокi, живi, що вiд одного холодного слова могли затьмаритись, а вiд найменшого сонячного променя - засвiтитись. Тiльки на людях нiколи вони не були смутними, але й не свiтилися, бо Малуша жила на Горi.
У цю нiч, наблизившись до натовпу, Малуша забула про Гору й терем, її охопило приємне збудження, вона стала в коло, що оберталось круг вогню. Разом з iншими дiвчатами, мiцно взявшись за руки, тiкала, коли юнаки хотiли їх улоскотати. Коли ж дiвчата й юнаки почали стрибати через вогнi, Малуша довго боялась, вагалась, а потiм скiльки було сили в ногах побiгла, одiрвалась вiд землi, пропливла над багаттям, стала на ноги, але не зупинилась, а побiгла далi, щоб зробити коло i, повернувшись, знову стрибнути через вогонь...
Так вона робила не раз. Купало - великий чародiйник, i той, хто приходить на його свято, нiби випиває мiцного вина. Малуша також сп'янiла, зникли кудись її страх i вагання, тепер вона була, як i всi, в полонi у Купала, у вирi любовi.
А хiба вона не мрiяла й не думала про кохання? За тяжкою роботою у неї не



Партнери