Електронна бібліотека/Проза

Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Завантажити

- Так, я говорив це...
- То невже ж ти зараз не хочеш менi честi й слави?
- Хочу!
- Помолись за менеї
- Молюсь! - зупинився вiн i подивився на всiяне зорями небо. - Нехай Перун дасть тобi тут, на Горi, велику честь, славу, щастя...
- Не поспiшай, Туре! - сказала Малуша, помiтивши, що вiн хоче йти далi. - Я також постою й помолюсь. Перуне, дай щастя менi i гридню Туру. Даси? Вiн дасть, Туре, бачиш, як нам посмiхаються зорi. А тепер ходiмо. Тут так темно, дай менi руку.
Вiн взяв її руку i обережно повiв узвозом. Недалеко на тлi синього неба вже видно було мiст, ворота.
- Перун кожному дає свою долю, - тихо говорив Тур. - Але в мене немає, не було ще щастя, долi...
- Не говори так. Туре, - заперечила вона. - I тобi, i менi Перун дасть однакову, щасливу долю...
 
З
 
Немає княгинi Ольги, але на Горi все робиться, як i за неї. Покон княжого двору - це закон, усталений вiками. Так було колись, так є зараз, так мусить бути довiку.
Княжич Святослав прокидається, розбуджений ударами в мiдяне било на стiнi. Спав вiн чи нi? Хто знає?! Може, й заснув, не роздягаючись, впавши на ложе. Але зараз мусить вставати. Немає в Києвi княгинi Ольги, на столi сидить вiн, Святослав, треба вставати, йти до стравницi, пiсля того вершити з воєводами й боярами суд, їхати з ними ж за Днiпро на лови. Княжич Святослав iде в куток опочивальнi, де стоїть цебро, вмивається джерельною водою, одягається, виходить.
У сiнях, де червонкувате свiтло кiлькох свiтильникiв змiшується з зеленкуватим промiнням свiтанку, його вже ждуть брат Улiб, воєвода Свенелд, тисяцький Маркел, бояри Ратша й Хурс. Коли княжич Святослав спускається сходами, вони, низько вклоняючись, вiтають його. Улiб ледь схиляє голову перед братом. Потiм вони iдуть разом через довгi сiни, де догорають свiтильники, до стравницi - попереду княжич Святослав, поруч iз ним Улiб, за ними воєводи i бояри.
У стравницi давно вже все готове для снiдання. На застеленому бiлим полотном столi є хлiб i сiль, корчаги з квасом, веприна й рiзне зело, всiлякi страви. Бiля столу розставленi вже важкi дубовi, з високими спинками стiльцi.
До вогню пiдходить княжич Святослав. Вiн кидає туди вiд хлiба, веприни, дрiбку солi, виливає меду. Усi моляться за щастя рiдної землi, за добробут города Києва, за княгиню Ольгу в далекiй дорозi.
Тiльки княжич Святослав молиться про iнше - перед його очима стоять вогнi купальської ночi, вiнок на плесi, очi Малушi. Вогонь поглинає жертву. Мусить бути так, як замислив Святослав. Усi сiдають до столу.
Тодi з дверей вiд кухнi виходить ключниця Малуша, вона зупиняється, притуливши руки до серця, низько вклоняється.
Але, вклонившись, Малуша цього разу дуже довго не пiднiмає голови. А може, це тiльки так здається княжичу Святославу.
Потiм вона пiдводить голову. Стоїть напроти княжича Святослава, дивиться на нього, хоче побачити в ньому те, що жадала бачити, - любов i ласку. Але бачить тi ж самi спокiйнi, нiби холоднi очi, чує звичайне, тихе:
- Подавай страви, ключнице!
Малуша подавала страви i боялась дивитись йому у вiчi. А може, й краще, що було саме так. Бо коли б вона пильнiше придивилась, то помiтила б, як княжич Святослав кидає невдоволенi погляди на воєвод, бояр, брата Улiба, помiтила б його стурбованiсть, неспокiй.
Так закiнчилось снiдання. За вiкном уже сяяв день, звiдти долiтали людськi голоси, тупiт коней. Гора оживала, кликала, вимагала. Княжич Святослав рвучко встав з-за столу, за ним пiдвелись брат Улiб, воєводи, бояри.
Святослав на одну мить зупинився бiля столу й замислився, приклавши руку до чола, нiби хотiв щось пригадати. Потiм повiльно пiшов до дверей, а за ним i всi, що були в стравницi.
Схопившись рукою за рiжок столу, Малуша стояла i дивилась, як, оточений боярами й воєводами, вийшов iз стравницi, iде сiньми княжич Святослав, Там уже ждали його iншi мужi й бояри, вони вiтались, приєднувались, щiльнiше оточили княжичiв. От уже й не видно Святослава.
Холоднi пальцi Малушi випустили рiжок столу, Княжич Святослав устав, вийшов, так i не поглянувши на неї. А чого ж ждала Малуша? Справдi, чого вона могла ждати? У княжича Святослава багато дiла - зараз вiн судитиме людей, пiзнiше, як це чула Малуша, поїде з воєводою Свенелдом на лови, потiм обiд, вечiр, нiч. Однаковим життям живе Гора - сьогоднi, як учора, завтра, як сьогоднi.
Але не однакове життя в неї, в Малушi. Таким, як сьогоднi, буде воно завтра i в наступнi днi, але таким, як учора, вже не буде нiколи. Так що ж робити, як бути, як жити?
На очi набiгає сльоза. Малуша змахує її рукою. Не можна плакати I Знову сльоза - i знову вона змахує її рукою. Не плач, Малко, не плач! Крiзь вiкно потоком вливається рожеве сяйво свiтанку, крий боже, хтось побачить, що ключниця княгинi Ольги плаче! От i зараз у стравнвдю заходить красуня Пракседа, щось запитує в неї, дивиться на Малушу великими своїми чудовими, але хижими й заздрiсними очима. Малушо,



Партнери