Завантажити

темна шаль, нiби потай горiли червонуватi зорi. Вiд скелi, на якiй стояли iмператор i княгиня, аж до самого обрiю море свiтилось, по ньому снувалась широка дорiжка вiд мiсяця; але не тiльки в цьому мiсцi, а й по всьому простору моря кожна краплина його вилучала зеленкувате сяйво.
I, впиваючись тишею ночi, вбираючи в себе сяйво мiсяця, спочиваючи в лонi своєму, море час вiд часу зiтхало, нiби дихало, i тодi з глибин його виникала хвиля, котилась до берега, з тихим плескотом, схожим на шепiт, розбивалась на каменi i дрiбними струмками, що дзвенiли, як струни, поверталась у безодню...
- Я хотiв показати княгинi руськiй красу Пропонтиди. Ось вона, - сказав iмператор Костянтин.
- Я дуже вдячна iмператору за увагу, - вiдповiла княгиня, - але за три мiсяцi я вже доста бачила цю красу, а он там, над Перу, висить хмара, i звiдти дме холодний вiтер.
- Княгиня Ельга, бачу, ображається, що я так довго не мiг з нею поговорити. Але ж я то хворiв, то виїжджав з Константинополя... Зараз я дуже уважно слухаю княгиню.
- Так, iмператоре, я довго чекала й хотiла говорити про мир i любов, якi повиннi бути мiж Вiзантiєю i Руссю...
- Хiба мiж нами немає миру й любовi, княгине?! - нiбито щиро здивувався iмператор. - Наскiльки я знаю, вони мiж нами нинi є...
- Мир i любов записанi в харатiях римських iмператорiв i князiв Олега й Iгоря, що стояли колись тут, пiд стiнами Константинополя. Але на дiлi їх немає, i в тому не повинна Русь.
- Не розумiю, про що говорить княгиня.
-Я говорю про те, що на сходi нашої землi, на далекому Танаїсi, де проходить наш шлях до Iтиля-рiки й Джурджанського моря, Вiзантiя збудувала свiй город Саркел i перетяла нам шлях...
- Саркел?! - засмiявся iмператор Костянтин. - Але ж то не наш город, його збудував хозарський каган, якому ми продавали, правда, мармур i камiнь, залiзо й скло... Там, як я пригадую, був i наш будiвничий, спафарокандидат* (*Спафарокандидат - вищий чин.) Петрона... Але, княгине, будували цей город не ми, а хозари. Так само будуємо ми городи iншим народам. Захоче Русь - ми допоможемо i їй... Звичайно, за грошi, за золото...
- Що ж! - промовила, стримуючи себе, Ольга. - Про Саркел ми будемо говорити з хозарським каганом, але ж iмператори ромеїв будують городи - не тiльки на Танаїсi i не тiльки за золото, а й на берегах Руського моря вiд Iстра до Тмутараканi, де стоїть Русь...
- Княгиня Ельга помиляється, - суворо сказав iмператор Костянтин. - Колись, у дуже давнi часи, ми, греки, прозивали Руське море Понтом Аксiнським i не ходили туди, але пiзнiше це море стало Понтом Евксiнським, i тодi багато грекiв оселилось над Iстром, у Клiматах, у Тетрамархi, яку княгиня називає Тмутараканню.
- Я знаю, - говорила княгиня Ольга, - що в давнi часи багато грекiв оселилось у Клiматах, i ми вiд тих часiв маємо з ними дружнi стосунки. Але в Тмутараканi, яку iмператор називає Тетрамархою, i скрiзь над морем були нашi землi... Чому ж iмперiя нинi посилає туди своїх людей, i не будiвничих, а воїв, i чому вони нападають на наших людей i не дають торгувати з Клiматами?
- Древнiх наших городiв над Понтом ми не збираємось руйнувати, - сказав iмператор, - i на новi землi не поїдемо.
- Але нехай вони не заважають нам торгувати з Клiматами.
- У Клiматах є свiй синклiт, стратиг, протевон, Русь мусить сама домовлятись з ними.
- Ми зумiємо домовитись i з ними, - згодилась княгиня, - аби тiльки нам не заважала iмперiя. Але, імператоре, не все гаразд у нас з торгiвлею й у самому Константинополi...
- Чому ж? Адже ми торгуємо з Руссю так, як сказано у харатіях, підписаних нашими імператорами і руськими князями.
- Ці харатії написані дуже давно, а життя йде, і все змінюється. Наша земля багата суть, імператоре, багатша, ніж думають тут, у Константинополі.
- Я знаю це, княгине, і це відомо всій імперії.
- Тим паче, імператоре! Ми хочемо продавати свої статки, нам є що продати. Багато ми хочемо й купувати в Константинополі... Але хіба нам дають торгувати? Адже коли купець наш приїжджає сюди, він мусить показати свій товар єпарху, той виставить ціну... Де ж це видано, щоб не сам купець, а щоб хтось встановляв йому ціну?! У нас у Києві цього немає. Ваші купці дають ціну, діло наше - купувати чи не купувати. . .
Імператор Костянтин нібито уважно слухав княгиню Ольгу, а вона розпалювалась все більше і більше.
- Знову ж, - вела вона далі, - у Константинополі купці наші можуть купувати вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та оксамиту тільки на п'ятдесят золотників кожен... Чому це так, імператоре? Я хочу не вином напоїти, а одягти Русь.
- Наші імператори, - сказав уперто Костянтин, - уклали ряд з князями руськими про торгівлю, і я не бачу потреби змінювати його.
- Отці наші думали, що договори їхні будуть виконуватись. . .
- Я подбаю, княгине, щоб вони виконувались, - сухо сказав імператор, - але чому Русь не виконує договорів?. .
- Про що говорить імператор?

читати