Завантажити

греки, так і допреж було: стоїмо на Суді - тяжка гостежба наша, в море йдемо - не чуємо душі.
- Ну, заждіть, - зі злістю промовила й подивилась на вікно княгиня, - приїдете ви до Києва, постоїте в мене на Почайні, якоже аз на Суді...
Але що важили ці слова княгині Ольги не в Києві, на Почайні, а тут, у чужому, ворожому Константинополі, в монастирі Мамонта над Судом?
- Мусимо щось робити, - сказала княгиня, - а я вже багато днів думала й бачу, що їхати нам треба не морем...
У келії все завмерло...
- Якщо імператор хотів нас вирядити в море нині, в жовтні, - вела далі княгиня, - то нехай їде туди сам... Ви ж, купці мої й сли, продайте лодії тут, на Суді, купуйте коні й колісниці, і поїдемо ми на Русь через землю Болгарську.
- Наші лодії вони з руками вирвуть, - загомоніли купці й сли, - коні й колісниці придбаємо на їхньому торзі, а шлях через Болгарську землю нам відомий. Ходили ним не раз.
- Так і робіть, - закінчила княгиня Ольга. - Побували ми у Візантії, поїдемо ще й до Болгарії. Не знайшли щастя тут, пошукаємо його в іншому місці.
Проте княгиня Ольга не сказала, якого саме щастя хоче вона шукати.
 
3
 
У Великому палаці пильно стежили за кожним кроком княгині Ольги, й тому там одразу дізнались, що київські гості не вимагають ні місячного, ні слябного, ні вітрил і харчів у дорогу. А натомість продають на Суді свої лодії, на торзі в Перу купують коней і колісниці. Імператор Костянтин сам викликав єпарха города Льва, довго розмовляв з ним, цікавився, яку ціну правлять київські гості за свої лодії, скільки коней і колісниць бажають купити.
- Вони правлять за свої лодії дуже високу ціну, - відповідав єпарх, - але наші купці виривають їх з рук: у Константинополі знають, що ці лодії з дуба вічні й дуже зручні. Що ж до коней і колісниць - гості не скупляться, платять за них, скільки запитують, тільки хочуть, щоб коні були дужі, а колісниці зручні.
- Київська княгиня вельми обережна й хитра, - сказав імператор Костянтин паракимомену Василю, коли єпарх пішов з палацу. - Зрозуміло, вона вертатиметься в свою землю не морем.
- Шкода, - зітхнув паракимомен. - До печенігів уже давно виїхали з великими дарунками наші посли, і, я певен, ті добре б зустріли княгиню.
- Звичайно, шкода, що вона їде не морем, - зітхнув і імператор. - Я також був певен, що, побачивши Константинополь, вона вже не побачить Києва. Проте, Василю, мене турбує не те, що княгиня нас перехитрила, а те, що поїде вона на Русь через землю проклятих болгар, що гризуть сирі шкіри.
- О василевсе! - вигукнув паракимомен. - Доки дочка імператора Льва сидить у Преславі поруч із кесарем Петром, ми можемо бути спокійні за Болгарію...
- Коли б київська княгиня мала справу в Болгарії тільки з кесарем Петром, я був би спокійний. Не він, так василіса Марія нам завжди допоможе. Але не тільки кесар є в Преславі, є там і бояри на чолі з Сурсувулом, на заході Болгарії стоять непокірні коміти* (*Коміти-управителі областей в Західній Болгарії.).
- Я думаю, що раніше, ніж колісниці київської княгині приїдуть до Преслави, туди повинні прибути наші василіки з багатими дарунками...
- Саме про це я хотів тобі сказати, - згодився імпе ратор. - Що ж, ми ще раз відправимо посаг василісі Марії.
- Цей посаг, - важко зітхнув паракимомен Василь, - який ми посилаємо кожного року, коштує нам дуже багато. То ми даємо посаг василісі, щоб Болгарія не браталась з уграми, то платимо їм за те, щоб вони зреклись печенігів. А скарбниця наша не така вже багата.
- Краще взяти з скарбниці останні соліди й кинути їх псам-болгарам, - промовив імператор Костянтин, - аніж ждати, поки вони накинуться на нас і покусають... А зараз я згоден віддати й всю скарбницю: не з уграми чи печенігами можуть побрататись болгари - з русами. А Болгарія і сукупно з нею Русь - це смерть для Візантії. Константинополь уже бачив під своїми стінами військо кагана Симеона і князя Ігоря. Наша імперія врятувалась тоді тільки чудом. - Імператор Костянтин замислився й додав: - Доки ми сваримо між собою Болгарію і Русь, у Константинополі можна сидіти спокійно. Якщо ж вони, крий боже, зуміють зв'язатись і з'єднатись, нам не встояти навіть за мурами Юстиніана... тож не треба шкодувати ні грошей, ні зброї, ні людей. Ми мусимо сварити їх, розділяти і владувати.
Це говорив уже не той імператор Костянтин, який так лагідно, спокійно розмовляв у Великому палаці з київською княгинею Ольгою. Щось хиже, люте було в його обличчі й очах, пальці рук щосили стиснули посох.
- Я розумію, що тебе турбує, Василю, - закінчує він. - Гроші, гроші! Так, у імперії в нас зараз дуже важко, податки, які ми накладаємо, дуже великі. Ти говориш, що скрізь починаються повстання. Знаю! Але що поробиш, імперія - велика, імперія - міцна, і той, кого вона захищає своїм знаменом, мусить за це платити. Хлібом, грішми, кров'ю!..
 
Тієї ж ночі у саду над Пропонтидою, там, де розмовляли Імператор Костянтин і

читати