Завантажити

Про Дніпро й думати не доводилось, бо до нього треба було ще добратися. А коли б вони й добралися, то побачили б там тільки кригу. Син княгині Ольги Святослав їхав через п'ятнадцять літ після цього на лодіях до Києва, виїхав не вісімнадцятого жовтня, а в липні, і не з Константинополя, а з гирла Дунаю, та й не міг доїхати, а замерз з лодіями в гирлі Дніпра, на узлучині моря...
Ні, питання про те, що робила Ольга після ночі вісімнадцятого жовтня літа 957-го, немарне, і відповісти на нього треба.
Коли колісниці, на яких везли княгиню Ольгу та її почет з Великого палацу, зупинились біля монастиря Мамонта, всі встали, гуртом пішли в ворота, зупинились на вимощеному каменем дворі. Родичі княгині, маючи намір поговорити між собою, вклонилися їй і швидко пішли до своїх келій. Мовчала якийсь час, кутаючись у своє корзно, щоб захиститись від вітру, княгиня Ольга, а потім сказала, звертаючись до купців:
- Ви одразу зайдіть до мене...
Через короткий час вони зібрались в її келії. Там горіли дві свічки, що освітлювали убогу монастирську обстановку: стіл, кілька лав, сірі кам'яні стіни, вузькі віконця, через які долітав шум вітру й стогін розбурханого Суду.
Княгиня встигла переодягтись і була в звичайному своєму одязі, з темною пов'язкою на голові, і це ще більше підкреслювало її бліде, стомлене обличчя, пересохлі, спраглі уста.
Сівши на лаві біля столу, княгиня прислухалась, як шумить вітер за вікном і як стогнуть хвилі на Суді, стурбовано хитнула головою і почала:
- Не лиха хотя, а заради добра й тиші землі Руської їхали ми сюди з бременем тяжким, везли дари достойні, дали їх імператорам, говорили про потреби наші і все зробили по надобі...
На хвилину княгиня замислилась, пригадуючи, як кілька місяців висиділа на Суді, як довго добивалась і нарешті побувала у Великому палаці.
Надії? На що вона надіялась, чого сподівалась? Ні, давні князі руські Кий, Олег, Ігор, що ходили до ромеїв не з подарунками, не з ласкавими словами, а з мечами і з списами, добре знали, за що й для чого йдуть вони проти Візантії.
Лукаві, хитрі ромеї й імператори їхні, брехливими словами вони завжди намагались обдурити й приспати руських князів і всіх руських людей, присягались Христом, але самі Христа в серці своєму ніколи не мали.
Марні розмови, що імператори ромеїв згодні жити в дружбі й любові з руськими людьми. Ці імператори, як павуки, висмоктують всі сили з Єгипту, Азії, Європи, мріють вони про ще більше - прагнуть підкорити Русь.
О, як добре відчувала тепер княгиня Ольга ненависть ромейських імператорів до Русії Здригаючись всім тілом, чуючи, як кров закипає біля серця, згадувала вона тижні, коли сиділа на Суді, згадувала обидва прийоми у Великому палаці, де її почет всіляко принижували й зневажали, пригадала й останню розмову з імператором Костянтином.
- Вотще їхали ми до Цареграда, - сердито повела вона далі, - ліпше бих не були тут, бо що хотіли - не зробили, що шукали - не дістали, добра й тишини - не здобули. Днесь я знову говорила з Костянтином, та що це була за мова? Велику гордість взяли імператори, двоєручать, про любов говорять - пагубу нам чинять, потай діють, чорні їх помисли й замишляї...
І за цими словами сли й купці Руської землі відчули глибоку образу княгині, що була й їхньою образою, увесь біль її, що був також і їхнім болем.
- Але що маємо тепер робити, сли мої й купці? - запитала княгиня Ольга й оглянула їхні обличчя. - Адже Костянтин змусив нас три місяці сидіти на Суді не токмо щоб вразити честь і гординю нашу, а паче щоб у безвихідь завести. Скажіть мені, купці, - звернулась вона до них, - чи можемо нині лодіями їхати до Русі?
Купці мовчали, і в цій тиші ще дужче стало чути, як шумить за вікном вітер, як реве Суд... Княгиня ж пригадала тиху, спокійну ніч на морі Руському, коли вона їхала сюди і коли стерновий Супрун говорив їй:
"Страшне Руське море восени, княгине...
- Не прийме нас нині Руське море, - встав з лави й сказав Воротислав, що на своєму віку багато разів ходив до Константинополя. - Розкидає наші події, потопить, поб'є об каміння... Буремне, страшне Руське море восени, княгине, - повторив він ті ж самі слова, які вона чула колись від Супруна.
- А коли б ми доїхали до Білих берегів, - все ж запитала княгиня, - тоді що?
І знов відповів той самий купець, а його підтримали й інші купці й сли:
- Рятуй боже, матінко княгине, встигнути за місяць на Білі береги... Там стоятиме вже крига, лодії наші вмерзнуть, до Києва-города нам не дістатись, бо херсоніти коней не продадуть. А печеніги, либонь, уже чатують на нас... Рятуй боже!
Суворе було обличчя в княгині Ольги, вогні свічок відбивались у її очах.
- Так от затим три місяці тримав нас Костянтин на Суді... - сердито сказала вона. - Ні, не токмо честь і гординю нашу хотів би вразити імператор, смерті нашої на Білих островах він прагне...
- Матінко княгине, - залунало тоді вже багато голосів, - відколи їздимо з Києва в

читати