Завантажити

княжичу Святославу коня... Бач, Добрине, який ти добрий, бач, чим заробив собi честь i славу. Так вище ж голову, тугiше повiддя, сотенний!
 
5
 
Швидко минає в життi людському весна, швидко пливуть теплi й щедрi днi лiта, але найшвидше пробiгають днi й ночi любовi...
Княжич Святослав переживав справжню весну. Вiн їздив, як i ранiше, на лови, з дружиною своєю побував влiтку за Переяславом, у Роднi, їздив у лiси за Любечем.
Але тепер, де б вiн не був, де б не ночував у полi, де б не стояв у степу, на високiй могилi, вiн бачив її обличчя, мрiяв обняти її, впитись у тугi уста, ще раз i ще раз горiти в шалу любовi.
Навiть дружина не пiзнавала свого князя. Ранiше вiн був замислений, сторожкий, неговiркий. I нiби хтось пiдмiнив їхнього князя: на обличчi його весь час грала посмiшка, рухи стали твердiшими, вiн бив орла на льоту, смiливо йшов iз списом на тура, наздоганяв у степу дикого коня.
Особливо ж вiн був щасливий, коли повертався з дружиною до Києва. Це бувало звичайно надвечiр, коли теплом дихав Днiпро, повiтря було насичене пахощами достиглих яблук, меду й квiтiв, десь далеко-далеко в лугах народжувалась пiсня.
Напоєнi сонцем, обвiянi вiтрами, трохи стомленi, але дужi, мовчазнi, але щасливi, перепливали вони на конях через Днiпро й Почайну, виходили на берег, обмивались у теплiй водi i їхали через торг Подолом, пiдiймались узвозом з передграддя, мостом, що здригався й гримiв пiд копитами коней, в'їжджали на Гору.
I знову нiч любовi, чудова нiч, коли не вистачає слiв, коли все навкруг, здається, оспiвує i славить кохання.
А неминуче й невблаганне ходило вже близько бiля княжича Святослава й Малушi, тiльки вони цього не знали й не вiдчували.
Був мiсяць червен* (*Червен - липень.) - чудовий час, коли в Києвi й навкруг достигали овочi й виноград, на полях пахло житом, в лiсах - медом. В цьому дозвiллi, серед невимовної буйної краси цвiла й їхня любов.
Прийшов зарев* (*Зарев - серпень.), зарипiли вози, встали стовпи куряви над шляхами - багатство садiв, безмежного поля, лiсiв плавом пливло до княжих клiтей, засiкiв, медуш на Горi. Малуша рук не чула, пiдiймаючи кадi, кошi, дiжки, цебра, у неї вiд тяжкої працi пiдгиналися ноги. Але надходила нiч - все забувалось, бо молодiсть не знає втоми, а любов для неї - спочинок...
А потiм настав ревун, вiйнуло холодом над Днiпром, студена стала вода, в'яли трави й квiти на берегах, птахи летiли на пiвдень, а в Малушi заболiло серце.
Вона не знала, коли це почалося, але ходила сама не своя. Вночi не спала, вдень не їла, зблiдла, змарнiла, тiльки очi блищали. Правда, iнодi в них спалахувала тривога.
Однiєiї ночi вона довго, здригаючись вiд ударiв власного серця, ждала Святослава. А коли вiн прийшов, призналась.
- Княжичу любий, - несмiливо почала Малуша, - не знаю, чи й говорити, але щось недобре менi... По щоках у неї котились сльози.
- Ну, чого б тобi сумувати, - спробував заспокоїти її Святослав. - Не плач...
- Мабуть, я непразна* (*Непразна - вагiтна.) суть...
Вона пильно стежила за його обличчям i очима: хотiла знати, що думав Святослав.
Але прочитати щось певне на його обличчi вона не могла. Княжич Святослав чув її слова, зрозумiв, що сталося, але дивився не на неї, а далеко за вiконце, де високо в небi висiв срiблястий мiсяць.
- Що ти думаєш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобi тепер не потрiбна?..
- Нi, Малушо, - вiдповiв вiн. - Не про те я думаю, а про те, що маємо робити. I ми зробимо, все зробимо так, що буде добре...
- Але що робити?
- Не поспiшай, Малушо, дай подумати, збагнути...
Наступної ночi вона була дуже неспокiйна: чи прийде до неї княжич Святослав? А як i прийде, то чи буде такий, як i ранiше?.. О, як нетерпляче чекала вона цiєї ночi, крокiв за стiною в темрявi, доторку руки до клямки (вона так добре знала цей доторк!), тихого скрипу дверей, а потiм - його самого, любого, єдиного.
I вона не тiльки ждала, а й готувалась до його приходу - прибрала в хатинi, нарвала квiтiв i поставила їх у череп'яному горщику бiля ложа. Довго думала, чи не може ще зробити щось приємне для княжича, - i не придумала...
Малушi довелося ждати дуже довго. Вже на Горi все заспокоїлось i заснуло, сторожi раз i вдруге вдарили в била, мiсяць виплив iз-за Днiпра i хитро зазирнув через зубчастi городницi, але за стiною все не чути було знайомих крокiв - княжич Святослав не йшов.
Вiдчай i страх обгорнули спраглу душу ключницi Малушi, вона вирiшила, що княжич вже не прийде, i не знала, що ж їй тепер робити, як далi жити.
I коли вона вже вкрай зневiрилась i подумала, що щастя й любов її минули навiки, не за стiною терема, а поруч, у дворi почулися кроки, знайома рука доторкнулась до клямки, тихо скрипнули дверi...
- Малушо!
Вона вийшла з темного куточка, де стояла, притиснувши руки до серця, що розривало груди.
- Цей Улiб аки тать! Стоїть i стоїть у сiнях, розмовляє з своїми

читати