Електронна бібліотека/Проза

Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Завантажити

вистачало часу спочити, помрiяти. Та вже не раз увi снi хтось нiбито бажаний i дивно знайомий приходив до неї в хлiвину, не раз вона, жахаючись, прокидалась серед ночi, бо здавалося - тiльки-но хтось був поряд з нею, пригортав до себе, схилявся, так близько свiтились, пломенiли його очi...
- Рятуй мене, Перуне, рятуй, - шепотiла тодi вона й торкалась рукою обереги - материного дарунка, богинi Роженицi.
Зате тепер вона робила, як усi, i, як усi, могла дати волю душi своїй i серцю. Ще стрибок, ще один стрибок, ще один стрибок, Малушо, священний вогонь Купала очищає тiло, вiн наближає любов.
А коли дiвчата почали заплiтати вiнки й пускати їх у Почайну, щоб запитати в долi, чи судилося їм мати пару, а якщо судилось, то з якої дороги, сплела вiнок i Малуша. Хiба ж їй, як i всiм, не цiкаво було дiзнатись, попливе її вiнок чи потоне, знайде вона собi пару чи нiколи не знатиме любовi?
Так, пустивши вiнок на воду, й пiшла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне вiн, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?
Вiнок не тонув, вiн плив i плив, у пасмугах вiд вогнiв, що грали на плесi, на водi вимальовувалось його темне коло.
I раптом Малуша побачила, що хтось невiдомий з'явився перед нею, а далi схопив її за руки.
- Хто це? - сполохано крикнула вона.
- Невже ти мене не впiзнала? - почула Малуша знайомий голос.
- Княжич Святослав?
- Так, це я... А чого ж ти злякалась?
- Я прийшла з дворянами поспiвати й стрибати, пустила свiй вiнок, пiшла за ним...
- То добре, Малушо... Сам Купало привiв тебе сюди...
- Ой нi, княжичу... Це - нещастя, тут так темно... i я вже пiду назад до вогнища. Там усi дворяни...
- Нi, ти нiкуди не пiдеш...
- Чому, княжичу? Як же так, що я нiкуди не пiду...
- Так, Малушо! Сiдай ось тут, на кручi, i я сяду бiля тебе...
Вона сiла, бо княжич не випускав її руки. Його рука була така дужа й гаряча. Сiла вона й тому, що не могла перемогти зваби цiєї неспокiйної, тривожної ночi...
Якусь хвилину мовчали. До них долiтали звуки купальських пiсень, тихий сплеск води, чиїсь голоси в темрявi, але все це було так далеко.
- Ти вiриш у долю? - запитав Святослав.
- Вiрю... нi, не вiрю! - знiтившись, вiдповiла вона.
- А для чого ж ти пускала вiнок? Адже хотiла знати, куди вiн припливе?
- Хотiла.
- Отже, ти вiриш у долю. Вiрю в неї i я. Так мене навчив Асмус.
- Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вiрити.
- Нi, вона не обдурює, - впевнено сказав вiн, - i їй вiрити треба.
Випустивши руку Малушi, Святослав довго сидiв I дивився на чорне плесо, немов мiг там щось вчитати.
- Ти колись думала про мене? - раптом запитав вiн, обернувшись до неї, i вона побачила його освiтленi вогнями очi й вуста. Тiльки цi очi й вуста тепер не були злими, як у теремi на Горi, а такими, якi вона бачила увi снi.
- Я думала про тебе, - щиро призналась вона, - i завжди боялась... Коли ти говорив, коли мовчав... i гримав на мене.
- А може, - сказав вiн Малушi, а бiльше, мабуть, собi, - може, я був суворий з тобою i гримав через те, що любив тебе?
- Ой княжичу, - жахнулась вона, - навiщо говорити такi слова, та ще в нiч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хiба ж можна воднораз ненавидiти й любити? - Вона знайшла силу стримано засмiятись.
- Можна, - вiдповiв вiн. - Коли я ненавиджу, то вiд усiєї душi, коли люблю - то до останку.
- То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидiв?
Вiн сказав дуже голосно:
- Нi, тебе я тiльки любив. Ненавидiв їх, усiх на Горi...
- За що, княжичу, за що?
- За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тiльки роба... Я сварився, i кричав, i гримав на тебе за те, що ти корилась їм.
- Нi, княжичу, я не розумiю, як можна разом ненавидiти i любити.
- Але ж мене ти не ненавидиш?
- Нi, княжичу, як я можу тебе ненавидiти, ти - княжич, я - роба...
- Ти знову про це... Слухай i запам'ятай, - перебив вiн її. - Я говорю правду. Клянусь Купалом...
У тишi, яка настала пiсля цього i яку, здавалося, ще й заглибила ця купальська нiч, вiн почав:
- Слухай, Малушо! Отам, на Горi, i скрiзь - на Днiпрi, у полi - менi чогось не вистачало... Спочатку я не знав, чого менi треба, перестав спати, вибирав зорi на небi, все когось ждав. А тепер знаю, що шукав, вибирав i ждав тебе, тiльки тебе. Я люблю тебе, Малушо!
- Княжичу! - жахнулась вона. - Як можеш ти мене любити? Я проста дворянка!
Малуша розповiла йому про себе. Втiм, що вона могла розповiсти? Кiлька слiв про Любеч, батька й матiр, ще про те, як приїхав i забрав її з собою Добриня, як вiн пiд щитом вивiз її на Гору, як взяла Малушу до себе ключниця Ярина.
- То гридень Добриня твiй брат? - запитав Святослав.
- Так, княжичу, брат.
- Добрий гридень, - задоволене сказав Святослав. - Нiколи не думав, що ти його сестра.
I тут же подумав про те, що мусить зробити щось таке, щоб



Партнери