Завантажити

вистачало часу спочити, помрiяти. Та вже не раз увi снi хтось нiбито бажаний i дивно знайомий приходив до неї в хлiвину, не раз вона, жахаючись, прокидалась серед ночi, бо здавалося - тiльки-но хтось був поряд з нею, пригортав до себе, схилявся, так близько свiтились, пломенiли його очi...
- Рятуй мене, Перуне, рятуй, - шепотiла тодi вона й торкалась рукою обереги - материного дарунка, богинi Роженицi.
Зате тепер вона робила, як усi, i, як усi, могла дати волю душi своїй i серцю. Ще стрибок, ще один стрибок, ще один стрибок, Малушо, священний вогонь Купала очищає тiло, вiн наближає любов.
А коли дiвчата почали заплiтати вiнки й пускати їх у Почайну, щоб запитати в долi, чи судилося їм мати пару, а якщо судилось, то з якої дороги, сплела вiнок i Малуша. Хiба ж їй, як i всiм, не цiкаво було дiзнатись, попливе її вiнок чи потоне, знайде вона собi пару чи нiколи не знатиме любовi?
Так, пустивши вiнок на воду, й пiшла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне вiн, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?
Вiнок не тонув, вiн плив i плив, у пасмугах вiд вогнiв, що грали на плесi, на водi вимальовувалось його темне коло.
I раптом Малуша побачила, що хтось невiдомий з'явився перед нею, а далi схопив її за руки.
- Хто це? - сполохано крикнула вона.
- Невже ти мене не впiзнала? - почула Малуша знайомий голос.
- Княжич Святослав?
- Так, це я... А чого ж ти злякалась?
- Я прийшла з дворянами поспiвати й стрибати, пустила свiй вiнок, пiшла за ним...
- То добре, Малушо... Сам Купало привiв тебе сюди...
- Ой нi, княжичу... Це - нещастя, тут так темно... i я вже пiду назад до вогнища. Там усi дворяни...
- Нi, ти нiкуди не пiдеш...
- Чому, княжичу? Як же так, що я нiкуди не пiду...
- Так, Малушо! Сiдай ось тут, на кручi, i я сяду бiля тебе...
Вона сiла, бо княжич не випускав її руки. Його рука була така дужа й гаряча. Сiла вона й тому, що не могла перемогти зваби цiєї неспокiйної, тривожної ночi...
Якусь хвилину мовчали. До них долiтали звуки купальських пiсень, тихий сплеск води, чиїсь голоси в темрявi, але все це було так далеко.
- Ти вiриш у долю? - запитав Святослав.
- Вiрю... нi, не вiрю! - знiтившись, вiдповiла вона.
- А для чого ж ти пускала вiнок? Адже хотiла знати, куди вiн припливе?
- Хотiла.
- Отже, ти вiриш у долю. Вiрю в неї i я. Так мене навчив Асмус.
- Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вiрити.
- Нi, вона не обдурює, - впевнено сказав вiн, - i їй вiрити треба.
Випустивши руку Малушi, Святослав довго сидiв I дивився на чорне плесо, немов мiг там щось вчитати.
- Ти колись думала про мене? - раптом запитав вiн, обернувшись до неї, i вона побачила його освiтленi вогнями очi й вуста. Тiльки цi очi й вуста тепер не були злими, як у теремi на Горi, а такими, якi вона бачила увi снi.
- Я думала про тебе, - щиро призналась вона, - i завжди боялась... Коли ти говорив, коли мовчав... i гримав на мене.
- А може, - сказав вiн Малушi, а бiльше, мабуть, собi, - може, я був суворий з тобою i гримав через те, що любив тебе?
- Ой княжичу, - жахнулась вона, - навiщо говорити такi слова, та ще в нiч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хiба ж можна воднораз ненавидiти й любити? - Вона знайшла силу стримано засмiятись.
- Можна, - вiдповiв вiн. - Коли я ненавиджу, то вiд усiєї душi, коли люблю - то до останку.
- То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидiв?
Вiн сказав дуже голосно:
- Нi, тебе я тiльки любив. Ненавидiв їх, усiх на Горi...
- За що, княжичу, за що?
- За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тiльки роба... Я сварився, i кричав, i гримав на тебе за те, що ти корилась їм.
- Нi, княжичу, я не розумiю, як можна разом ненавидiти i любити.
- Але ж мене ти не ненавидиш?
- Нi, княжичу, як я можу тебе ненавидiти, ти - княжич, я - роба...
- Ти знову про це... Слухай i запам'ятай, - перебив вiн її. - Я говорю правду. Клянусь Купалом...
У тишi, яка настала пiсля цього i яку, здавалося, ще й заглибила ця купальська нiч, вiн почав:
- Слухай, Малушо! Отам, на Горi, i скрiзь - на Днiпрi, у полi - менi чогось не вистачало... Спочатку я не знав, чого менi треба, перестав спати, вибирав зорi на небi, все когось ждав. А тепер знаю, що шукав, вибирав i ждав тебе, тiльки тебе. Я люблю тебе, Малушо!
- Княжичу! - жахнулась вона. - Як можеш ти мене любити? Я проста дворянка!
Малуша розповiла йому про себе. Втiм, що вона могла розповiсти? Кiлька слiв про Любеч, батька й матiр, ще про те, як приїхав i забрав її з собою Добриня, як вiн пiд щитом вивiз її на Гору, як взяла Малушу до себе ключниця Ярина.
- То гридень Добриня твiй брат? - запитав Святослав.
- Так, княжичу, брат.
- Добрий гридень, - задоволене сказав Святослав. - Нiколи не думав, що ти його сестра.
I тут же подумав про те, що мусить зробити щось таке, щоб

читати