Завантажити

слонової кiстки й бронзи, оправленi в золото й срiбло, бачила iспанцiв - торговцiв килимами, кельтiв iз заальпiйських країн i з берегiв далекого океану, фiнiкiйцiв i єгиптян, ще багатьох людей, що прибули сюди з далекого, невiдомого свiту.
Iмператор Костянтин, як пересвiдчувалась княгиня Ольга, був багатий, вiн показував приклад як може жити людина, що має в своїх руках незчисленнi скарби, на нього намагались бути схожими у всьому патрикiї, сановники. Вони також жили, як боги на землi.
Але допитлива, хитра київська княгиня побачила в Константинополi й iнше. Вона ходила з царевими мужами, слухала їх, запам'ятовувала, що бачила й чула. А бачила вона багато, око мала гостре, чiпке, чула також немало.
Коли ж бiля неї не було царевих мужiв, вона рушала до города з кимсь iз купцiв своїх чи слiв - людьми бувалими, тямущими, якi достеменно знали цей Новий Рим i розповiдали зовсiм не те, що царевi мужi. Згодом, коли княгиня запам'ятала, де в Константинополi яка вулиця i як потрапити до подвiр'я монастиря Мамонта, то ходила вона вдень I вечорами вже й сама, без надокучливих царевих мужiв.
Тодi поряд iз багатством i красою, якi їй показували ретельнi мужi, княгиня Ольга побачила бiднiсть Константинополя, гидоту й бруд, якi звичайно заводяться у пихатого, але неохайного господаря, побачила людей, що жили пiд високими стiнами Константинополя в землянках, норах, а часто й просто неба i тяжко працювали на василевса i його сирклiт; жiнок, у яких руки й ноги опухали вiд солоної води, дiтей, якi гризли смердючi костi, i рабiв, навiки прикутих важкими залiзними кайданами до хеландiй.
Так в один iз вечорiв княгиня довго блукаїла вулицями Константинополя, пройшла вулицею Меси, довго стояла на площi Августеона, перед святою Софiєю, а потiм тихим кроком разом з багатьма iншими людьми зайшла до собору.
Вона вже була тут вдень, i тодi собор справив на неї величезне враження, їй здавалось, що вона потрапила в справжню храмину, де людина забуває про всi злигоднi життя, єднається з богом.
Уночi собор виглядав ще величнiше, увесь був залитий вогнями, всюди блищали золото, срiбло, мармур, оксамити. Посерединi височiв амвон, до якого вели прикрашенi гiрляндами квiтiв сходи, в олтарi видно було престол з дорогоцiнними шатами, за ним сяяв велетенський золотий, весь обсипаний дiамантами й перлами хрест.
У соборi було тихо, чувся тiльки глухий тупiт нiг, шелест одягу, покашлювання багатьох людей. Над головами угору тягнулись вiсiм колон з порфiру, привезених сюди з храму Сонця, й вiсiм мармурових зелених колон, що потрапили до Софiї з Ефеса. Вони закiнчувались високо вгорi мережаними капiтелями, навкруг яких мiж мармуровим склепiнням виконанi були на голубому й золотому тлi композицiї з му сiй. Над ними ж на чотирьох величезних кам'яних пiдпорах лежав єдиний у свiтi i найбiльший купол Софiї, що нiби спускався на золотому ланцюгу з небес.
Тут, у соборi Софiї, де все блищало золотом, срiблом, дорогоцiнним камiнням, цього вечора перед тисячами свiчок молились Iвану Хрестителю, просили його дати людям здоров'я, довгi лiта, щастя.
"Там, - пригадала княгиня Ольга, - в далекому Києвi i по всiй Русi, в цей вечiр заплiтали дерева, клали вогнi, спiвали пiсень, водили танцi, славили Купала, Ладу, Полеля, просили їх дати щастя й любов".
Княгиня Ольга молитовно думала про Iвана Хрестителя, з трепетом згадувала Купала, i молилась їм обом. Притулившись чолом до холодної пiдлоги собору, вона молилась за Русь, за людей її, за синiв своїх Святослава й Улiба.
 
 
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
1
 
У нiч пiд Купала ворiт на Гору не замикали. Тiльки почало темнiти, звiдти вийшло чимало гриднів i юнакiв-дворян. Не з щитами i мечами йшли нинi юнаки, а разом з ними й дiвчата. На головах у них були вiнки, в руках - квiти.
З гучними пiснями, в яких славилися Купало й богиня Лада з дiтьми Лелем i Полелем, рушило слiдом за горянськими юнаками й дiвчатами передграддя, залунали пiснi на Подолi i ген-ген далi по Оболонi.
З усiх концiв йшли туди, де Почайна допливала до Днiпра. Там на широкому лузi ще завидна прибране було високе дерево - на ньому висiли вiнки, квiтки, всiлякi оздоби. Тiльки стемнiло, навкруг дерева й скрiзь на лузi запалали вогнища, почалося iгрище. Залунала пiсня юнакiв:
Iде Купало, несе немало,
Меди i жито, прирост, присип,
Славим Купала, не спим до рана,
Не спи, дiвчино, юнак - не спить!
А в цей час з другого боку озивались дiвчата:
Ой Ладо, Ладо, Леле, Полеле,
Сплетемо квiти в один вiнок,
Ой Ладо, Ладо, славимо радо,
Ой Ладо, Леле, Леле, Полель.
Десь грали вже й музики - пронизливо свистiли со-пiлi, гули роги, торохтiли бубни.
Тепер уже скрiзь понад Почайною i Днiпром горiли, як свiчки, вогнi, звiдусiль линули музика й пiснi, пристраснi голоси чулись у темрявi, що стiною стояла одразу за вогнями. Веселi крики, смiх лунали навiть на плесi, скрiзь по Почайнi й Днiпру.
Та й як було

читати