Завантажити

вiн жадав години, коли зможе одiбрати це мiсце собi, вiн радий був прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку йому спертись.
Зараз постiльничий Василь був неспокiйний. Княгиня Ольга чомусь нагадала йому невiдому матiр, якої вiн боявся, яку зрадив i прокляв. Син рабинi ненавидiв слов'ян, бо, як це йому i здавалося, вони були виннi в його долi. У саду над Пропонтидою постiльничий Василь думав про помсту i вбивство.
 
13
 
В одну й ту ж нiч може трапитись багато подiй, якi, на перший погляд, нiчого спiльного мiж собою не мають, але якi, проте, зв'язанi, як листки на одному стеблi.
Паракимомен i постiльничий Василь вважав, сидячи в парку над морем, що тiльки вiн один не спить у Великому палацi i що, безперечно, тiльки один думає про iмператора Костянтина.
Але зовсiм недалеко вiд нього, у цьому ж Великому палацi, у царських покоях, була людина, яка теж не могла заснути i так само думала про iмператора Костянтина. Це була Феофано.
Спав її чоловiк - престолонаступник Роман, що й цього вечора, як звичайно, дуже багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на мiсяць, що опускався все нижче й нижче до моря, i мрiяла.
Перед нею проходило все її життя. Цього життя було небагато, бо Феофано мала тiльки вiсiмнадцять лiт. Але яке кипуче, бурхливе було воно!
Феофано заплющувала очi i бачила старий, наполовину схований у землi шинок її батька, до вух її, здавалося, долiтав багатоголосий гамiр постiйних і несподiваних вiдвiдувачiв. Вона, здавалося, чула пiсеньку, що завжди лунала пiд склепiнням шинку:
 
Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi...
У нас є вино, музика i жiноча ласка!
 
А батько її - старий, пузатий Кротир - ходив i пiдливав гостям вина, щоб дужче лунала пiсня, щоб веселiше було людям, щоб грошi сипались до його скринi. А ще в одному кутку шинку, на помостi, грає музика:
 
Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi...
 
I поперед музик - дiвчина у короткiй спiдницi, у сорочцi з куцими рукавами, готова полюбити кожного, хто подарує їй золоту або срiбну монету.
Це була вона, Феофано, що тодi називалась iнакше - Анастасiєю, або ще простiше, як кричали п'янi, знахабнiлi чоловiки, обiймаючи її стан: "Анастасо! Наша Анастасо!"
Однiєї темної ночi, коли надворi лив дощ, до шинку зайшов i сiв бiля столу в плащi, на якому блищали дощовi краплi, молодий чоловiк з блiдим обличчям, темними чудовими очима, гнучким станом. I сталося так, що цiєї ночi молодий чоловiк залишився у Феофано...
Вранцi Анастасо дiзналась, хто пестив її всю нiч, назвав новим iм'ям - Феофано. Вона вiддавала жагу свого розбещеного тiла, пристрасть i ласку сину iмператора Костянтина - Роману...
Вiн її полюбив. Чи любила вона його - хто знає? Але вона любила Романа як сина iмператора, як божевiльну свою мрiю, що могла народитись тiльки в хмiльному диму шинку, серед падiння i розпусти, серед грошей i кровi.
I, мабуть, важило тут найбiльше те, що Анастасо-Феофано яку б не мала душу, а була однiєю з найкрасивiших жiнок Вiзантiї, а може, й землi, була тiєю великою грiшницею, якiй все прощається за її чари.
Пiд владою цих чар у той час, коли батько - iмператор Костянтин - сидiв на тронi й писав трактати "Про церемонiї вiзантiйського двору" i "Про управлiння iмперiєю", син його Роман пив вино у брудному шинку Кротира, обiймав Феофано i був переконаний, що iмперiя однiєї людини цiлком може вмiститись у шинку, а для щастя такого iмператора досить однiєї Феофано.
Але якщо престолонаступнику iмператора Костянтина було просторо в шинку Кротира, то незабаром цей шинок став тiсним для Феофано. Вона сказала про це Романовi пошепки мiж двома поцiлунками, вона стала голоснiше про це говорити, коли Роман пристрасно вимагав у неї нової й нової ласки, вона на весь голос крикнула про це, коли вiдчула, що буде матiр'ю.
Iмператор Костянтин, що все своє життя присвятив визначенню церемонiалу вiзантiйського двору, дуже розгнiвався, почувши те, що не вкладалось нi в одну з вивчених ним i записаних у книгу церемонiй: син його Роман заявив, що хоче одружитись з дочкою шинкаря Кротира з Лакедемонiї. Це повiдомлення спочатку тiльки роздратувало iмператора ромеїв. Та коли Роман до цього додав, що у Анастасо-Феофано незабаром буде ще й дитина, iмператор схопився за голову.
Справу полагодила сама Феофано. Вона домоглась того, що Роман провiв її у Великий палац, а тут зумiла знайти шлях до царських покоїв. Прекрасна лакедемонянка впала ниць перед iмператором Вiзантiї, потiм встала, подивилась на нього, i вiн побачив її стан, який мiг бути взiрцем краси, її темнi, iз живими вогниками очi, - таких не було, мабуть, на всiй землi, її уста, на яких, здавалося, запiкся сiк граната, її обличчя - нiжне, як пелюстка троянди, її тонкий нiс, що свiдчив про надзвичайну чутливiсть дiвчини, перса, руки, ноги... "Прекрасна лакедемонянка!" - подумав iмператор Костянтин.
I незабаром, бо вже треба було поспiшати,

читати