Завантажити

не веселитись, не радiти: запашна, тепла нiч котилась над землею, вгорi мерехтiли яскравi зорi й срiблом мiнився Перунiв Шлях, квiти пахли, як росою вмитi, в далеких лугах несамовито били перепели й деркачi, мiж круч грала, нiби закипала вiд купальських вогнiв, вода.
I горе було тому, хто посмiв би оскверняти або ганити свято великого Купала! От i цiєї ночi гурт старих уже чоловiкiв з Подолу й передграддя, захопивши з собою чимало й молодикiв, рушили до ручаю, що струмував з яру пiд горою, туди, де стояла церква християн. Вони посувались, як чорна стiна, серед темно-зеленого освiтленого вогнями руна, зупинились недалеко вiд церкви, кричали всяку хулу, закочували сорочки й показували християнам тiло. А тодi почулись лемент, крики: люди старої вiри кидали на церкву й людей, що зiбрались там молитись за якогось Iвана Хрестителя, камiння й дрючки. I всi, хто веселився навкруг купальських вогнiв, щосили смiялись, спостерiгаючи, як люди старої вiри воюють з Христом.
 
Iз вiкна терема княжич Святослав бачив, як iшла з Гори на свято Купала молодь, чув її веселi, запальнi пiснi. Пiзнiше побачив вогнi над Почайною, але самому йому було невесело, тоскно.
Доки княгиня Ольга була в дорозi, на Київському столi з її волi мусив сидiти вiн, Святослав, син Iгорiв. Вiн дiяв так, як велiв покон: прокидався до схiд сонця, вмивався холодною водою, одягався, накидав на плечi червоне, iз золотою оторочкою корзно, взував червонi, з довгими, загнутими носками хзовi чоботи, клав на голову хутряну шапку iз дорогим камiнням, а на шию чiпляв золоту княжу гривну.
Коли княжич виходив iз своєї свiтлицi, минав Золоту палату й спускався сходами в сiни, там на нього вже ждали Свенелд, воєводи, бояри, брат Улiб, на ганку й у дворi бiля терема чулись голоси тiунiв, гiнцiв земель, огнищан.
Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравницi. Слiдом за ним iшли Улiб, Свенелд, воєводи, бояри. У стравницi, як годилось, Святослав клав жертву, всi мовчки ждали, поки її приймуть боги, а потiм сiдали до столу.
Подавала їм страви ключниця Малуша. Вона вже призвичаїлась до своєї роботи, низько вклонялась князям, тiльки заходила до стравницi; носила миски, наливала вино, прибирала посуд i все робила швидко, метко i спритно.
Потiм княжич Святослав iшов наверх, сiдав у Люднiй або Золотiй палатi, по праву руку вiд нього стояв воєвода Свенелд, по лiву - брат Улiб, близько сiдав ларник Перенiг, чимало воєвод i бояр стояли позад них. I княжич Святослав говорив з тiунами, приймав гiнцiв земель, слiв, якщо вони потрапляли до Києва, робив суд i правду людям.
Власне, все робив не вiн. З тiунами, гiнцями, всiма людьми, що приходили до княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, воєводи й бояри, вони ж вели перемови з гiнцями земель, творили суд i правду людям.
Але ж княжич Святослав мав вуха i все чув. Тiуни говорили про оскудiння княжої скотницi, бо, мовляв, княгиня Ольга багато взяла з собою, й вимагали збiльшення урокiв i уставiв. Приходили i ставали на суд бояри, що в сварках за рольнi землi, бортневi знамена й бобровi гони скубли один у одного бороди, ламали руки й ноги, бились мечами, батогами, а то й просто телеснею. Княжич слухав воєвод, якi хвалились, що не хтось iнший, а тiльки вони кров'ю й життям своїм захищають землi, за що просили пожалування.
Уже й ранiше Святослав часто сидiв бiля матерi, коли вона робила суд i правду. Але тодi вiн покладався на неї, - вона знає правду i покон. Та й не завжди вiн сидiв поруч з матiр'ю, бо здебiльшого проводив час з Асмусом, їздив з ним десь у полi.
Тепер вiн мусив слухати тiунiв, бояр, воєвод, i часто йому здавалось, що вони не судяться, не правди шукають, а розривають на шматки рiдну землю. Кожен iз них намагається вирвати собi бiльше, все найкраще, i в запалi своєму вони стають хижими, безжальними, такими, що аж кров бризкає в них з-пiд пальцiв.
Цi мужi ставали на прю перед ним, князем, обзивали один одного найгiршими словами, сварились i навiть тут, у палатах, мало не бились, але однаково не вiн вирiшував їхню долю, бо вони сварились i мирились; незважаючи на всi свої сварки, стояли в'єдно, хiба що тiльки вимагали, просили в князя за свої шкоди пожалування.
Проте вони були справдi жорстокими й безжальними, коли доводилось судити не їх, а коли самi судили iнших. Вони часто приводили на суд людей своїх - смердiв, рядовичiв, закупiв i просто обельних холопiв. Той утiк вiд свого господаря, той потай вночi вдерся у житницю, той взяв чужого коня, той убив княжого мужа, i вони - воєводи й бояри Гори - карали оцих роб'їх, чорних людей як тiльки могли, кидали в поруби* (*Поруб - в'язниця.), вiддавали на поток, пограбування, прирiкали на смерть. Так-бо, мовляв, велiв древнiй закон i покон.
I княжич Святослав десницею своєю мусив стверджувати цей закон i покон, судив, робив правду, хоч часом у нього й скнiло при цьому серце. Вiн знав i любив древнiй закон i покон, який змушує воїна не шкодувати життя й

читати