Завантажити

пiзнього вечора у влахернськiй церквi, на околицi Константинополя, був освячений шлюб Романа i Феофано, а ще через кiлька мiсяцiв, уже в Порфiровiй палатi, вона народила сина Василя.
Здавалося, в цю чудову нiч, пiсля всього, що сталось з нею, Феофано мусила спокiйно вiдпочивати. Проте сон не йшов, вона не хотiла й не могла спати.
Дивлячись на великий червоний мiсяць, що крайком своїм торкався води, вiд чого здавалося, що далеко, на самому обрiї, висять два однаковi мiсяцi, Феофано чула, як нестямно б'ється її серце, як горить тiло, розриваються груди. Все те, що вона мала, хоч насправдi мала вона дуже багато, здавалося їй буденним, простим. Простою для неї була опочивальня, оздоблена мармуром, з дверима iз слонової кiстки, iз позолоченими кадилами, з широкими ложами. У неї вже не було нiякого почуття до Романа, що близько, поруч, щось шепотiв увi снi... Може, та, мабуть, i напевне, батькiв шинок, пiсня "Ми убогi люди...", келих вина i поцiлунок незнайомого легiонера дали б їй у цю хвилину бiльше, нiж Великий палац, тиша його палат, царське ложе?!
Але вороття до минулого вже не було, десь далеко-далеко затихала пiсня:
 
Ми убогi люди, але ми багатшi вiд усiх...
У нас є музика, вино й жiноча ласка.
 
Тепер на обрiї був тiльки мiсяць, що складався з двох половинок: одна справжня, друга - вiдбиток у водi. Цi половинки швидко зменшувались - мiсяць заходив. I Феофано неодмiнно хотiла ранiше, нiж зайде мiсяць, вирiшити, що їй треба робити.
Вона уперто думала. Коли ж на обрiї залишилась тiльки тоненька скибочка, Феофано вирiшила - iмператор Костянтин повинен померти, iмператором стане Роман, вона буде iмператрицею.
Коли ж мiсяць зайшов, Феофано тихо вийшла з кiтону й рушила в сад. Там вона й зустрiла постiльни-чого Василя.
 
- Що трапилось? Чому молода василiса не спить? - запитав вiн, пiзнавши її тонку постать.
Вона подивилась на безбороде, з блискучими очима, з хитрою посмiшкою в кутиках уст обличчя, його виразно було видно й у пiвтемрявi.
- Чомусь я не можу сьогоднi спати, - вiдповiла вона. - У кiтонi душно, болить серце, от я й вийшла сюди, в сад.
- Але iмператор Роман може образитись.
- Iмператор Роман спить пiсля вечерi й мiцного вина так, що його й грiм не розбудить. Вона подивилась на постiльничого.
- Тут усi багато п'ють, а ще бiльше п'янiють. Скажи, постiльничий, ти також багато п'єш?
- Я п'ю рiвно стiльки, щоб не сп'янiти, - вiдповiв вiн, - бо чим бiльше п'ють навкруг мене, тим яснiший мушу мати розум я.
- Це правда, - сказала Феофано, - я помiчаю, що ти п'єш менше вiд iнших i, мабуть, менше, нiж хотiв би сам.
- Так, - щиро згодився вiн, - я завжди роблю менше, нiж хочу.
- А постiльничому багато хочеться?
- Нi, - глухо сказав вiн, - багато я не хочу, а все ж дещо мусив би мати...
- Що ти мусив би мати, постiльничий?
- Я хотiв би спати, - вiдповiв Василь, - коли сплять всi, працювати так, щоб люди шанували мою роботу, та ще...
- А ще що?
- Я хотiв би мати те, що менi належить.
- А хiба постiльничий не має того, що йому належить? - здивувалась Феофано. - Вiн - найближча до iмператора особа, вiн перший серед усiх, вiн, напевне, найбагатша в iмперiї людина... Чого ж ще бажає постiльничий ?
- Що слава паракимомена й постiльничого, що багатство й пошана, коли я не той, за кого мене вважають, i не такий, як хочу...
- Послухай, паракимомен, але хто ж тодi ти?
- Невже ти й досi не знаєш, Ферфано, хто я?
- Не знаю...
- Я такий, як i ти...
- Не розумiю...
- Ти - дочка шинкаря Кротира, а тепер жона iмператора Романа. Моя мати - рабиня-слов'янка, але батько iмператор Роман...
- Почекай, то ти брат iмператора Костянтина i дядько мого чоловiка Романа?
- Так, Феофано.
- I ти не любиш брата iмператора?
- Як i ти, Феофано...
- Так ось чому ти не можеш спати! Тодi поговоримо, дорогий мiй дядьку! Я думаю, що ми - ти i я - зумiємо поговорити...
- Вони мене зробили безбородим, i в моєму серцi залишилась тiльки помста.
- Коли до почуття помсти додати пристрасть, буде страшний напiй.
 
14
 
Повернувшись пiзньої години на монастирське подвiр'я, княгиня знайшла там всiх своїх жон, слiв, купцiв, служниць - їх привезли з Великого палацу набагато ранiше, одразу пiсля закiнчення прийому в Золотiй палатi й Юстинiанi, але всi вони ще не спали, ходили з келiї до келiї, голосно висловлювали своє захоплення, вихвалялись подарунками.
Одразу ж, тiльки княгиня Ольга опинилась у своїй келiї, кiлька жон зайшли до неї...
- Не вемо, - запальне говорили вони, - на небi - сьми були чи на землi... онде бог з чоловiки пребуває, ми не можемо забути красоти тоя, всяк-бо чоловiк, аще вкусить солодкого, пiсля того гiркоти не приймає...
Вони розповiли княгинi, хто з них який подарунок одержав у Великому палацi: купцi - по 6 мiлiсарiй* (*Мiлiсарiї - грецька монета.),

читати