Завантажити

нiч, але обабiч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга.
Колись тут стояв один тiльки її терем, але за десять лiт близько княгинi оселилось i поставило хороми чимало бояр. Це вже був цiлий город за Горою, обкопаний глибокими ровами, вiдгороджений верхнiм валом з густим i гострим околлям по один бiк рову й нижнiм валом вiд Днiпра, - за ними княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечнiше.
Княгиня Ольга ще не спала, Святослав застав її в опочивальнi його синiв. Багато лiт княгиня пестила й виховувала онукiв Ярополка й Олега, а потiм, коли Святослав iшов на брань з хозарами, то вiддав пiд її догляд i Володимира, якого Добриня виростив мiцним, дужим отроком. Святослав бачив, що мати вже немiчна, стара, - нехай буде радiсною її старiсть. Проте й Добриня так само не вiдходив вiд свого пестуна, жив у новому городi, бiля княгинi.
Якийсь час князь Святослав постояв бiля матерi, що сидiла в крiслi бiля узголовникiв онукiв. Набiгавшись за день, вони зараз спали; в промiннi свiтильника Святослав довго дивився на обличчя Володимира, дужi його плечi, груди.
Княгиня Ольга розумiла, що Святослав прийшов так пiзно до неї недаремно, встала, погасила свiтильник у опочивальнi онукiв i пiшла з Святославом до своєї свiтлицi.
- Щось трапилось, Святославе? - запитала вона, зайшовши до свiтлицi й сiвши бiля вiкна, що виходило до Днiпра.
- Нi, мамо, - вiдповiв вiн. - У полi й на Днiпрi тихо.
- Але ти неспокiйний, Святославе. Що турбує тебе?
- Ти вгадала, мамо. У землi нашiй тихо, але чую далеку брань i кров для Русi.
- Про що говориш, Святославе?
- Про василiка грецького Калокiра, якого ти бачила в мене на обiдi.
- А що з ним?
Князь Святослав розповiв, як вiн пiсля обiду поїхав з василiком на Днiпро, як Калокiр захотiв говорити з ним вiч-на-вiч i що вiн сказав йому на косi над Чорториєм...
- Щоб руси йшли на болгар? - здивувалась княгине вислухавши сина. - Щось непотребне замислив iмператор...
Суворе й замислене було обличчя в князя Святослава.
- Нi, - сказав вiн матерi, - iмператор замислив потребне для себе. Йдеться, матiнко княгине, до того, про що давно мрiє Вiзантiя та її iмператори, - хочуть вони знищити Болгарiю.
- О, - зiтхнула княгиня Ольга, - вже хто - хто, а я добре знаю, про що мрiють iмператори римськi! Але з Болгарiєю у них мир, там сидить i має дань з Вiзантiї василiса Iрина. Навiщо iмператорам сваритись з кесарем, а тим бiльше насилати на них нас, русiв?
- Так було давно, - гiрко якось посмiхнувся князь Святослав, - ще тодi, коли ти була в Болгарiї. Недавно василiса Iрина померла, Вiзантiя вже не дає данi болгарам, а iмператор Никифор вигнав з свого палацу i велiв бити болгарських послiв, що приїхали по дань. Миру мiж Вiзантiєю й Болгарiєю тепер немає.
- То нехай iмператор Никифор сам iде на Петра, вiн його випестив.
- О, - вiдповiв на це Святослав, - iмператор Никифор радо пiшов би на Болгарiю й поглинув її, але у нього самого в iмперiї дуже неспокiйно. А, крiм того, вiн знає, що за Болгарiєю стоїть i захистить її Русь.
- Нарештi я почула вiд тебе те, що хотiла, - сказала княгиня Ольга. - Єдина мова, єдина вiра. Я знала, що бог не допустить тебе пiти на болгар.
- Нi, матiнко княгиве, - рiшуче заперечив їй Святослав, - я мушу йти й пiду на болгар.
Княгиня Ольга схопилася з лави й стала серед свiтлицi така, якою її колись пам'ятав Святослав, - розгнiвана, горда, нестримна в гнiвi своїм.
- Войовничий язичнику! - крикнула вона. - Невже ти за п'ятнадцять кентинарiш будеш губити тьму братiв наших, християн болгар?
- Не за п'ятнадцять кентинарiїв пiду я, - суворо вiдповiв Святослав, - а за щастя, славу, честь Русi.
- То неправда, неправда, Святославе, - все не вгавала вона, - за золото ти iдеш, данi шукаєш, як i батько твiй у Деревськiй землi...
Суворий i гнiвний стояв i князь Святослав. Поважаючи старiсть матерi, вiн мовчав, але йому важко було стримуватись, говорити з княгинею тихо, спокiйно.
- Ти сказала, матiнко княгине, - почав вiн, - що я схожий на своїх батькiв. То правда. Я такий, як вони. А хiба ти вiдмовляєшся вiд них, мамо? I знову ж - хiба батьки мої жили, боролись i помирали тiльки за золото? I чи личить тобi, княгине, так згадувати мужа свого, а мого батька Iгоря? Якого золота шукав вiн у Деревськiй землi? Недавно й я ходив до в'ятичтв - примучив їх, але хiба я шукав там золота? Нi, не за золото боролись батьки мої, так мушу боротись i я. У великих трудах, у тяжкiй борнi народжувалась наша земля. Довго племена нашi не мирились, а часом i зараз не миряться мiж собою, але стоять вони вже в'єдно. Русь мусить стояти, доки свiтить сонце...
- Але ж батьки твої не ходили на болгар! - спробувала заперечити княгиня Ольга.
- Чого ж батькам моїм iти було на болгар, аще вони сукупно з болгарами ходили проти Вiзантiї i змушували, як грому й блискавки,

читати