Завантажити

усмарi. Вони мочили в ньому скори, тут же, на травi, виминали їх руками, стругом очищали вiд м'яса i жил. З-пiд спритних рук усмарiв виходила добряча усма, червоний i зелений хоз...
Поруч iз усмарями жили чоботарi, сiдельники. Вони шили чоботи iз хза з високими халявами й закаблуками, прошивали їх золотом i пiдбивали срiбними цвяхами - для воєвод i тисяцьких. Шили й тупоносi поршнi без пiдошов, з довгими зав'язками - для княжих дружинникiв. Тут сiдельники обтягали товстою усмою з веприни дерев'янi колодки, оздоблювали сiдла золотими й срiбними цвяхами, шили узди, поводи.
А хiба мало було дiла в скудельникiв? У далекiй дорозi дружина мусила їсти, пити. I вони робили з глини горнцi, корчаги, плоскви, обпалювали череп'яне добро в печах, обливали його гарячим мiцним квасом з капусти, щоб посуд був як кремiнь!
I вночi не засипало передграддя. У пiтьму поринала Гора, гасли вогники над Почайною i на Подолi, а в передграддi то тут, то там темряву прорiзувало багряне промiння, - кузнецi варили в череп'яних домницях крицю, скудельники випалювали у великих печах рiзноликий посуд.
 
2
 
А в цей же час через поля й лiси, через рiки й болотну ткань мчали на конях, їхали човнами, крокували з дружинами своїми воєводи й мужi нарочитi: князь Святослав кликав людей усiх земель Русi збиратись на рать, iти проти ромеїв.
Серед, цих людей був i Добриня. З дружиною воєводи Гудима їхав вiн до Новгорода. Шлях був далекий i важкий. Пливти лодiями до Верхнього Волока, перетягати їх там до Ловатi i далi до самого Новгорода треба було мiсяцiв зо три. Воєвода Гудим мав там ждати, поки збереться вiйсько. Тiльки наступної весни з повною водою мiг Добриня повернутись до Києва.
З важким серцем їхав вiн у далеку дорогу. Лiпше було б йому побувати в цей час у Любечi, побачити батька й матiр, порадитись з ними. Але туди поїхала iнша дружина. Серце болiло у Добривi за Малушею, зле не знав, чим їй зарадити. Найбiльше ж непокоївся Добриня за небожем своїм Володимиром - живе княжич в теремi у княгинi Ольги в достатках i багатствi, а все ж важко йому, немає у Володимира любозi з братами Ярополком i Олегом. Дворяни, а особливо ключниця Пракседа, всiляко уношу зневажають. Звичайно, нiхто вголос про це не говорить, але й так вiдомо: робочич* (*Робочич - син рабинi.) Володимир, простого роду, не горянський, а подолянський, може, - думав хтось, але не говорив уголос, - вiн i любечанський.
Добре, що Добриня був увесь час бiля нього. Мудро зробив князь Святослав, давши Добриню у вуйки Володимиру. Вiк його ростив просто, так, як ростили його самого батьки, - будив до схiд сонця, купав улiтку й зимою в холоднiй водi, вчив стрiляти з лука, рубатись мечем, мчати на конi, ходити на лови.
I виростав княжич Володимир смiливим, мужнiм, зовсiм не схожим на Ярополка й Олега, яких пестила й доглядала княгиня Ольга. Та вiн i зовнi не нагадував їх, тi - тендiтнi, нiжнi, а Володимир - мiцний, як дубок, малоговiркий, але замислений, пристрасний, але стриманий, як вогонь, що тлiє пiд тонким шаром попелу, як свiжий вiтер на Горi.
Опрiч того, був вiн ще й темноволосий, мав карi очi. Добриня день за днем i лiто за лiтом придивлявся до нього, i здавалось йому, що бачить вiн Любеч, рiдне городище, батька, а найбiльше Малушу. Такою, саме такою була колись i його сестра!
Не такою, правда, стала Малуша пiзнiше, вiдтодi, коли княгиня Ольга прогнала її з Гори. Добриня був добрим братом, i якщо не змiг врятувати її честi, то хотiв допомогти їй у горi. Вiн часто бував у Будутинi, допомагав сестрi, пробував давати трохи золота й срiбла.
Тiльки Малуша не приймала помочi брата, не брала його золота й срiбла. "Це княже, - говорила вона, - а я нiчого княжого не хочу... Не треба, нiчого менi не треба, брате!"
I їй справдi нiчого не було треба: вона разом з Желанню заробляла хлiб на княжому дворi. Коли Желань померла, заробляла одна, у неї в землянцi нiчого не було, але вона, здавалося, нiчого й не хотiла.
Тiльки жадiбно розпитувала, коли Добриня приїжджав до Будутина, як живе i чи здоровий князь Святослав, як росте й мужнiє син її Володимир. "А якi в нього очi? А якi в нього руки? А який у нього голос?"
Але як би не хотiла Малуша, щоб брат побув у Будутинi довше, проте раптом вона обривала розмову, схоплювалась, говорила: "То ти й їдь, їдь уже, Добрине, адже Володимир там сам..."
I вiн мусив сiдати на коня, рушав вiд землянки, а Малуша довго стояла на скелi над Россю, дивилась услiд брату. Тонка й ставна ще, але дуже худа, з такими ж великими карими очима, але з багатьма зморшками навколо них, з тими ж устами, тiльки стиснутими вiд болю, та ще з сльозою на щоцi. Нi, нi, не та вже була Малуша!
Коли ж пiсля цього в Києвi князь Святослав кликав його до себе в свiтлицю й розпитував про Малушу, то Добриня помiчав, що й вiн став не такий, як ранiше: у князя Святослава були тi ж яснi сiрi очi, тi ж тугi уста, пасмо волосся, довгi вуси, але на чолi в нього вирiзьблялись все глибше

читати