Завантажити

якою колись вийшла вона iз землянки над Днiпром?
I раптом, коли Микула отак марно намагався щось дiзнатись про Малушу на Подолi, хтось iз подолян - сiдельник - сказав:
- А чому б тобi, чоловiче, не пiти самому на Гору? Микула звiв очi.
- Та хiба ж туди пустять?
- Чому ж не пустять? Аби йшов з дiлом... Хочеш, ходiмо зi мною... Маю я нести сiдла воєводi. Допоможеш, то й пiдеш.
Микула радо погодився допомогти сiдельниковi, почепив одно сiдло на шию, ще по одному взяв у руки та й подався слiдом за чоловiком, що сам нiс кiлька сiдел на спинi.
Так вони й потрапили на Гору. Микула з острахом пройшов слiдом за сiдельником через ворота, потрапив на великий двiр, де стояли княжi тереми й боярськi та воєводськi хороми. Коли вiн пiзнiше намагався пригадати, що бачив на Горi, все перемiшувалось у його головi; обливаючись потом, вiн iшов за сiдельником, десь стояли тереми, десь хороми, ще в одному мiсцi Микула побачив Перуна iз золотими вусами, срiбними очима, перед ним горiв вогонь... Все це Микулi нагадувало дивний сон, i вiн не знав, де кiнчався сон, а де починалась правда.
Микула добре запам'ятав лише одне - коли вiн однiс сiдла на двiр якомусь воєводi, то залишився один i, щоб не потрапити у вир людей, одступив набiк, пройшов мiж деревами, опинився пiд стiною города.
В цьому куточку княжого двору було порожньо, тихо. Пiд самою стiною стояли старi грушi, а на гiллях їх - бортi для бджiл. Микула навiть злякався', на кожному з цих бортiв викарбуване було знамено - те саме, яке колись побачив Микула у лiсi...
Сiвши пiд однiєю з груш, Микула пригадав ту нiч, коли гострим топором стесував знамена з дерев, аж трiски летiли на залиту мiсячним сяйвом траву.
А тепер вiн сидiв у Києвi, на Горi, i знамено знову висить перед ним, а швидко, можливо й завтра, пiде вiн з князем проти ромеїв, i знамено маятиме над ним...
"Що ж трапилось? - думав вiн. - Чий я тепер є i яке знамено є моїм?"
В цей час на стежцi пiд стiною почулися тихi кроки. Микула схопився з мiсця й побачив, що до нього наближається жiнка - молода ще, дуже красива, в свiтлому одязi, з низкою ключiв у руцi.
Жiнка раптом зупинилась, побачивши Микулу. Вона не ждала, що може тут когось зустрiти, i була дуже здивована, але очi в неї були теплi, на обличчi грала посмiшка.
Микула низько вклонився жiнцi, i та привiтно хитнула йому головою.
I тодi вiн, радий, що зустрiв тут цю жiнку, ступив ближче.
- Дозволь менi, жоно, запитати, - звернувся вiн до неї. - Дочку я мав... Малушу. Давно колись княгиня Ольга взяла її до себе. От я i зайшов сюди її пошукати.
Жiнка здригнулась, вона, мабуть, не сподiвалась, що якийсь собi чоловiк пiдiйде до неї, ще й заговорить, i низка ключiв у її руцi забряжчала.
"А може, - подумав Микула, - ця жона з князiв? Рятуй мене з списом своїм, Перуне, допоможи менi спуститись з Гори на землю?"
Жiнка дивилась на Микулу, i тепер вiн помiтив, що в неї не такi добрi, як здавалося спочатку, очi, не таке красиве сердите обличчя.
- А чому ж ти сам опинився тут, на Горi? - запитала жiнка.
- У Києвi опинився i тут, на Горi, бо iду на брань за Русь i землi, - безтямно говорив Микула.
Тодi жiнка зiтхнула - нiби вiд тягара звiльнилась, подивилась на подерту сорочку Микули, личаки на його ногах i чомусь посмiхнулась.
- Знала я Малушу, - сказала вона. - Колись бачила. Рабинею була вона, працювала на дворi в княгинi Ольги.
- А вже так, то так, - згодився, засмiявшись, Микула. - Холоп я, рабиня дочка, такi вже всi ми - роб'ї люди... А чи жива вона?
- Твоя дочка Малуша жива, - вiдповiла жiнка.
- Слава Перуновi, - вирвалось у Микули. - Де ж вона?
- Вона жива, - вела далi жiнка, - тiльки живе не в Києвi. Вона працювала на Горi, на дворi, але не впоралась, от княгиня й послала її в село княже...
- То й добре! - сказав Микула. - Малушi, либонь, краще буде в селi, анiж тут, на Горi. Тепер менi бiльш нiчого й не треба. Аби жива була Малуша, здорова. А коли повернусь з бранi, то вже знайду її, повезу в своє село, до Вiсти. Скажи ж менi, жоно, кому дякувати мушу, що взнав усю правду про Малушу, i як називати тебе?
- Пракседа я, ключниця теремiв княжих.
- Дяка Перуновi, що вiн звiв мене з такою високою жоною. Спасибi тобi, Пракседо, за все i за Малушу!
Микула хотiв, мабуть, ще щось сказати Пракседi, але не встиг, од ступив з стежки.
- Це наш княжич Володимир мене шукає, - промовила вона. - Княжичу, княжичу, я тут! - подала Пракседа голос.
По стежцi вiд терема швидко йшов уноша в бiлому платнi, пiдперезаний золотистим шнуром.
- Пракседо! - кричав хлопчик. - Я хочу пiти на городницi. На Днiпрi лодiї пливуть з Новгорода.
Вiн не кiнчив, бо побачив, що Пракседа стоїть не сама, i вже тихше пiдiйшов до них.
Микула стояв i дивився на княжича. Так от який Володимир, син князя Святослава! Здоровий уноша, з добрим обличчям, теплими очима...
- Кланяюсь

читати