Завантажити

тобi, княжичу! - тихо промовив Микула.
Тiльки чомусь Микула, поглянувши в очi княжича Володимира, здригнувся. Здалося йому, що вiн давним - давно бачив цi очi, дивився в них, знає їх...
Та це була одна тiльки мить, бо Микула нiколи й нiде не мiг бачити княжича Володимира.
"Бач, якi добрi очi в князiв", - подумав Микула.
Пракседi ж здалося, що й княжич Володимир дуже пильно, не по - дитячому подивився на холопа Микулу й чомусь трохи ступив вперед. Але ж це була якась одна мить, бо княжич знову повернувся до Пракседи.
- Я пiду на стiну, - сказав Володимир.
- Iди, княжичу, iди, - вiдповiла Пракседа. Вiн пiшов до стiни, тихо став пiдiйматись на городницю. Микула довго дивився йому вслiд, а навкруг нього лiтали й гули бджоли.
 
Увечерi Микула хваливсь Мутору:
- Отепер я про все дiзнався, Муторе. Добриня поїхав за княжим загадом воїв збирати, дочка моя Малуша була на Горi, а зараз працює в княжому селi... Про все дiзнався, дяка Перуновi... А що не побачились, так iншим разом, пiсля бранi. Вiк довгий...
- А це, мабуть, скоро i вирушати будете? Ждали, чув я, новгородцiв i воїв з верхнiх земель. А сьогоднi посунули Днiпром i новгородцi, i чудь, i весь, рiзнi землi. Ти поглянь тiльки, Микуло, що робиться на Почайнi й Днiпрi.
- То так, - згодився Микула, поглядаючи на Почайну й Днiпро, де стояли сотнi дивних лодiй з оздобами, барвистими вiтрилами. - Сила, бачу я, велика Русь! Тепер справдi швидко рушимо. Спасибi тобi, брате мiй, що пригрiв у своїй корченицi. Колись ще побачимось, поговоримо...
- Чому ж колись?
- А як же iнакше? Адже брань починається, брате мiй, i я йду.
- Я йду! - сердився чомусь Мутор. - Думаєш, менi легко, що ти йдеш, а я нi. I не тiльки ти, вся земля iде, вся Русь...
- Кого князь кличе, той i йде...
- Хiба треба кликати? - крикнув Мутор. - Слухай, Микуло! Сам бачиш, жити менi важко. Хто я? Кузнець, кудесник. А що маю? Навкруг дивлюсь - серце умлiває... Гори кругом, Днiпро як море. Але ж любо все це менi - i город Київ, i Днiпро, i оцi луки...
- Дуже любо, - задихаючись, промовив i Микула.
- То як же я можу сидiти тут, коли ви йдете туди?
- То й ти пiдеш iз нами?
- А так, пiду!
 
5
 
Разом з воєводою Гудимом з далекого Новгорода прибув i Добриня. Добром зустрiли їх новгородцi i вся словенська земля, побували Гудим iз Добринею i в кривичiв, полочан, мерi, слово київського князя долетiло й до Кемi, Корели, Чудi, - тьму людей привiв iз собою воєвода Гудим до Києва-города. Бiльшiсть їх пливло лодiями, везучи з собою все по надобi, багато поспiшало за ними борзно й пiшо.
Тодi князь Святослав ще раз радився з матiр'ю, запросивши до розмови воєводу Свенелда й брата Улiба.
- Вже повно води в Днiпрi, - говорив князь Святослав, - i лодiї нашi, як птахи, пролетять через пороги. Але, думаю я, не токмо Днiпром рушимо ми до Дунаю. Частина вiйська нашого нехай iде борзно й пiшо через поле, Тиверську й Улицьку землi, а там з'єднаємось i перейдемо Дунай.
- То добре, княже, - згодився Свенелд, - i так бiльше поставимо над Дунаєм сил. А пiшо пройдемо безпечно, в полi тихо, тиверцi й уличi ще дадуть нам пiдмогу, - вели рушати, не гай часу, княже!
- Об однiм я тiльки мислю, - вiв далi князь, дивлячись на вiкно терема, де видно було безлiч воїв на березi Почайни i де на плесi стояли сотнi лодiй iз земель. - Сам я поведу нашi лодiї Днiпром, через пороги. Пiше й комонне ж вiйсько нехай веде князь Улiб з воєводою Свенелдом...
- Добре розсудив, княже, - згодився Свенелд.
- А може, лiпше-бо було князевi Улiбу лишитись у Києвi? - втрутилась у розмову княгиня Ольга. - Тебе не буде, хто землями правитиме?
- Ти, матiнко княгине, правитимеш, як i колись, землями, - вiдповiв Святослав. - Негоже синам Iгоревим дома бути, коли людiє їх стоять на бранi. Чи так говорю, брате Улiбе?
Князь Улiб, що сидiв блiдий i замислений бiля вiкна, схопився й голосно сказав:
- Як твоя воля, брате княже, i як велить мати наша - княгиня.
З цим словом вiн низько вклонився княгинi Ользi i якось благально, а разом i покiрливо подивився їй у очi.
- Бути так, як велить Святослав, - сказала вона. - Я ж берегтиму Київ i землi.
- То й будемо невдовзi рушати, - закiнчив князь Святослав. - Велика наша земля, добрi в нiй люди, не ждав я, що стiльки їх прийде на наш клич! От вони ждуть над Днiпром.
Стоячи бiля вiкна, вiн зачарованими очима довго дивився на яскраво - зеленi, усiянi весняними квiтами гори, на голубi води Почайни й Днiпра, на заднiпровськi лiси й луки, на небо, де пливли нiжнi, майже прозорi хмарини.
Князь Святослав навiть не помiтив, як позад нього тихо пiдiйшли, стали й також замилувались буйним, заквiтчаним свiтом, небом, Днiпром мати княгиня й Свенелд.
Тiльки князь Улiб не пiшов до вiкна. Спершись на руки, вiн сидiв у кутку свiтлицi й дивився в безвiсть перед собою.
 
 
РОЗДIЛ

читати