Завантажити

шию пiд сорочкою. Нехай Мокоша оберiгає i його!
 
I вийшли з селища над Днiпром мужi й уношi одного з древнiх полянських родiв. У декого з них були мечi й щити, iншi йшли з списами й луками, у декого були топори, а в Микули, сина старiйшини Анта, був i шолом, i меч, i щит.
Перед ними стелився далекий i важкий шлях, спочатку до Києва, далi - на ромеїв. Вони знали, що не всi повернуться з ратi, але, як це було до них i пiсля них, не сумували, iшли на рать, як на труд...
В одному мiсцi за селищем, коли за шоломами* (*Шелом - вершина) круч сховались рiднi землянки й хижi, хтось iз них почав, а iншi пiдхопили:
 
Днiпро широкий, Дунай далеко,
перетнем мости через все море,
зрубаєм главу царю ромеїв,
принесем додому i честь, i славу...
 
I в цей час всiма шляхами Руської землi, а часто i без шляхiв, всiма рiками, що линуть з пiвнiчного краю до полудня, а часто i волоком мiж рiками поспiшали пiшки, комонно, на човнах багато таких мужiв i юнакiв.
Русь вставала проти ромеїв!
 
4
 
У Києвi вої земель руських стояли у передграддi, на Подолi, скрiзь по Оболонi, а ще багато, - добре, що була година, - днювали й ночували над Почайною i Днiпром.
Микулi щастило. Вiн прийшов до Києва разом з любецькими воями Чернiгiвської землi ранiше, нiж вої iнших, далеких, земель, через що знайшов притулок на передграддi у кузнеця Мутора.
Багато див набачився Микула в корченицi Мутора, бо був той найспритнiшим iз кузнецiв передграддя, варив залiзо, мiдь, срiбло, вмiв робити всяку кузнь - мечi й шоломи, миски й братини, гривни й перснi, через що всi вважали його кудесником, вiщуном.
Та який справдi кудесник був з Мутора? Мав вiн численну родину - жону Талку, двох синiв, двох дочок, тiсно було в його хижi, де всi покотом спали на землi. Сам Мутор спав там, де й працював, - бiля мiха в корченицi, а все ж дав мiсце Микулi поруч iз собою, говорив з ним щиро, тепло.
У корченицi Микула пильно придивлявся, а часом i допомагав Мутору. Було щось таємниче, незрозумiле в блискучих iскорках, якi виривались з-пiд мiха i розтоплювали крицю, срiбло, мiдь. Широко розплющивши очi, дивився Микула на Мутора, коли той цiдив iз ллячки в колиб* (*Колиб - форма.) розтоплений метал, а згодом виймав звiдти гривни, перснi, лунницi.
I все, все навкруг було дивним i незрозумiлим для Микули, що жив досi далеко вiд Києва, у весi над Днiпром: передграддя, Подол, Гора. Вийшовши з корченицi, щоб перепочити, вiн часто стояв i довго дивився на Гору, бачив крутi схили, вал, стiну з вежами...
З корченицi виходив Мутор.
- Що, Микуло, дивишся на Гору?
- А так, дивлюсь, думаю: що там? Мутор посмiхався.
- Отам, на Горi за околлям, валом, стiною, живе князь з дружиною, боярами i воєводами. Туди, Микуло, попасти важко - є земля, є Гора, а ми живемо у передграддi, мiж небом i землею...
- А як би менi попасти туди, на Гору? - запитував Микула. - Син мiй, Добриня, дружинник княжий, дочку мою давно колись взяли до княжого двору.
- Про Добриню ми довiдаємось, - вiдповiв Мутор, - пiди на торг, там усiх дружинникiв знають...
- Чого ж ти замовк, Муторе? Хiба княжi дружинники лихi люди?
- Нi, Микуло, - промовив Мутор. - Я не сказав, що дружинники лихi люди. Тiльки бач, їх не дуже полюбляють у нас на передграддi. Княжа дружина що? Спить i їсть, та ще п'є меди з медуш княжих. Хоч, правда, - додав вiн, - тепер i ти нiбито дружинник...
Микулi стало навiть прикро, що Мутор так сказав про нього. Адже вiн iшов не їсти й пити.
- Це я пожартував, - сказав Мутор, помiтивши, як знiтився Микула. - Ти, брате мiй, не дружинник, а воїн. Я також, коли треба, стану воїном. А дружинником не хочу - негоже менi ходить по дань...
З Гори в цей час Боричевим узвозом їхали дружинники, i Микула з Мутором довго дивились, як вони спускаються до Днiпра, як там купають коней.
- Добриню ти знайдеш, - говорив Мутор, - пiди на торг, запитай. От дочку твою знайти важче - адже князiв багато, а в кожного по кiлька дворiв.
- Княгиня Ольга її взяла...
- А ти думаєш - у княгинi один двiр? Нi, брате мiй, двори княгиня має й на Горi, i тут, за городом, у Вишгородi, в Ольжичах, у Будутинi. Добра наша княгиня Ольга, тiльки багато дворiв має...
 
Про Добриню, як виявилось, довiдатись Микулi було зовсiм не важко. Вже перший дружинник, до якого несмiливо пiдiйшов Микула на торзi, вiдповiв, що знає Добриню-любечанина. Проте одразу ж додав, що недавно поїхав Добриня до Новгорода i навряд чи й повернеться цього лiта. Отже, Микулi нiчого було шукати Добриню.
Пробував Микула розпитати в декого на торзi й про дочку, але хто вона, куди попала в Києвi, де могла бути - цього розповiсти не мiг.
- Була в мене дочка, - говорив вiн, - молода, кароока, взяла її княгиня, а куди - не знаю...
Хто мiг вiдповiсти на це батьковi, у якого болiло серце за дитиною, який часом i увi снi бачив її такою,

читати