Завантажити

зморшки, а на головi й у вусах ткалась срiбна волосiнь. Князь Святослав також змiнювався, як i все на свiтi.
Проте однiєї змiни Добриня зрозумiти не мiг. Раз i вдруге, а пiзнiше й завжди, як тiльки - но повертався з Будутина, його кликала до себе княгиня Ольга. Вона звичайно розпитувала його про княжича Володимира, але поза цим цiкавилась, чи не був часом Добриня в Будутинi. Коли ж був, то чи бачив Малушу, коли говорив, то про що, i ще - чи здорова вона, чи не бiдує...
Добриня розповiдав княгинi про Малушу, що знав. Але чому це могло цiкавити княгиню Ольгу, чому вона про все допитувалась, а коли чула вiдповiдi, замислювалась, зiтхала - цього вуйко княжича Володимира не розумiв.
Не розумiв Добриня й того, чому княгиня Ольга так часто приходила з свого терема за городом на Гору, до онука Володимира. А коли поїхав князь на брань з хозарами, то взяла до себе Володимира, пестила й любила його.
Тiльки уноша княжич не приймав i не любив бабиної ласки. Втiм, вiн не терпiв будь-чиєї ласки, вiн любив тiльки батька-князя та ще Добриню.
Це, звичайно, розумiв i князь Святослав. Тому нiколи не брав Добринi з собою в походи, не вiдпустив би його й тепер. Але знав, мабуть, князь Святослав про Новгород бiльше, нiж iншi, а тому й сказав Добринi:
- Їдеш ти, Добрине, з воєводою Гудимом до Новгорода збирати вiйсько. Але не токмо про це думай. Велика земля Новгородська, добрi люди там живуть, тiльки далеко до них. Верхнiй Волок мiж нами, як стiна, стоїть. Зiйдись з людьми, поговори з ними, про Київ скажи, сам про Новгород послухай...
Так i поїхав Добриня за Верхнiй Волок, у верхнi землi Русi.
 
З
 
До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечiр. Конi їхнi були в милi, самi вони хиталися, як п'янi. Але не можна було надовго зупинятись, путь їх лежав у iншi села над Днiпром, i вони одразу ж велiли любечанам збиратись.
Разом з усiма пiшов i Микула. Збирались вони за городищем над Днiпром - там споконвiку вiдбувався торг, iгрища й свята, за городищем у полi спочивали вiчним сном також старiйшини й усi простi люди їхнього роду.
Усi стали на кручi, щоб чути волостелина Кожему, що, сидячи на конi, поблискуючи золотою гривною на шиї, говорив:
- Великий князь київський Святослав велiв сказати людiям своїм, що одвiку гречини робили велике лихо Русi, а зараз ще бiльшу роблять лжу, хочуть поневолити сусiд наших болгар, а вiдтак i нас... Князь Святослав велiв сказати людiям своїм, - вiв далi Кожема, - що мусимо-сьми встати за честь i славу нашу, берегти покон батькiв, iти на ворогiв. За собою кличе вас князь на рать!
Микула уважно слухав волостелина й не пропускав жодного слова. Коли ж той промовив: - "Великий князь Святослав кличе всiх на рать", Микула оглянувся навкруг.
Вiн думав, що з гурту його односельцiв один за одним почнуть виходити поважнi люди, якi з давнiх-давен радо йшли на рать, бо вiйна ж їм приносила дань i славу, вийдуть Бразд i Сварг, вийдуть Гордин i Путша. Микула гадав, що їх буде так багато, що для нього в ратi не знайдеться мiсця. Та й не Микулi їхати на рать - у них конi, зброя, а в нього тiльки руки.
Але чому ж це Бразд не вшюдить наперед i не подає голосу? Сварг? Тiльки тепер Микула помiтив, що Сварга тут зовсiм немає, а здалеку долетiла луна молота, - клепле Сварг бронi. Не виходили наперед i Гордин та Путша, - вони стояли збоку, щось говорили мiж собою.
- Мужi! - трохи розгублено i з якоюсь тривогою крикнув Кожема. - Уся земля наша в небезпецi, смерть готується для нас i дiтей наших. Або ромеї, або ми... Князь Святослав кличе всiх своїх людей.
Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер, вiн був певен, всi вийдуть наперед, їх кличе князь Святослав, у великiй небезпецi земля, смерть їм готують ромеї.
Але знову нiхто не вийшов. Стоячи бiля коня, щось говорив з волостелином Бразд, Сварг далеко клепав бронi, Гордин i Путша мовчали.
I чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька свого Анта, згадав слова його про невiдомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як батько говорив, що будуть рiзнi часи й рiзнi люди, але Микула мусить бути незмiнним, мусить пам'ятати й охороняти рiдну землю...
І коли досi Микула гаразд не розумiв, про який скарб говорив його батько, як не розумiв i того, де цей скарб шукати, то зараз йому здалося, що вiн усе зрозумiв.
Вiн зрозумiв, що любить над усе в свiтi Днiпро, синi гори над ним, зеленi луки й жовтi пiщанi коси, тепле небо над собою, жону й дiтей, людей, якi стоять тут, над кручею, i за все це готовий вiддати кров i життя.
Микула ступив вперед - раз, другий i третiй, зупинився протiї Кожеми й сказав:
- Я iду на рать!
Волостелин подивився на високого, кремезного, жилавого Микулу, що нiяково переступав з ноги на ногу, й вiдповiв:
- Добре, воїне!
А вже слiдом за Микулою виходили iншi люди їхнього селища - лiтнi, молодшi i зовсiм юнi... їх збиралося все бiльше й бiльше, i тiльки Бразд

читати