Завантажити

боятись їх. Коли ж у Болгарiї не стало Симеона, кесар Петро - i це ти говорила менi - продав Болгарiю Вiзантiї. Коли на Русi не стало Iгоря, Київ став боятись Константинополя i iмператорiв.
- Ти винуватиш мене?
- Не можна всп'ять повернути Днiпро, - вiдповiв на це Святослав, - а коли б я винуватив тебе, то, мабуть, не прийшов би зараз радитись з тобою. Закон батькiв наших i покон справедливi суть, вони кажуть: аще хто хоче убити тебе - убий його, ближнього твого хтось хоче убити - не пожалiй кровi своєї для нього, аще хто убив - заплати кровлю за кров... Iмператор Никифор мрiє про те, що й усi iмператори, - вiн хоче руками русiв розбити болгар, списи болгар наставити на русiв, а потiм бити болгар i русiв...
- Тодi пошли слiв до болгар, скажи їм, що хочеш стати сукупно з ними проти Вiзантiї, зробити так, як робили батько твiй Iгор i каган Симеон.
- Мамо, мамо! - зiтхнув Святослав. - Немає князя Iгоря i немає кагана Симеона. I хоч я язичник - блюду закон батька свого, а християнин кесар Петро зрадив свого батька...
- Звiдки ти знаєш?
- Ти сама говорила менi, що не знала, де кiнчається двiр iмператора i де починається двiр кесарiв. Зараз стало ще гiрше!
- Сину Святославе! - благальне промовила вона. - Не вбивай болгар, не йди на ближнiх своїх...
- Я слухаю тебе, мамо, i зроблю, як просиш. Я пошлю послiв до кесаря Петра, скажу, що згоден сукупно iти з ним на Вiзантiю. Зане ж кесар не згодиться, - скажу: iду на ви!..
Крiзь розчинене вiкно вiд Днiпра вливалось свiже, холоднувате нiчне повiтря, на столi коливався вогник свiчi, а навкруг нього вилися свiтло-зеленi метелики - такi ж, якi лiтають весняними ночами над Днiпром i тепер.
 
Тiєї ж ночi, перед самим свiтанням, князь Святослав велiв покликати до себе тисяцького Богдана. Це був добрий воєвода, про нього говорили, що дав його людям сам бог Перун. Iншi ж говорили, що Перун любить Богдана, бо спить вiн з мечем...
На свiтаннi Богдан знайшов князя Святослава у саду за теремом, де той сидiв на ослонi й про щось розмовляв з воєводою Свенелдом.
- Маю до тебе дiло, - почав князь Святослав, побачивши тисяцького Богдана. - Не пошкодуй сили своєї, вiзьми з собою дружину, дам я тобi золоту свою печать, їдь у землю Болгарську i добийся до кесаря Петра. Чи зумiєш це зробити?
- Зумiю, княже... За Дунаєм я бував...
- Зане ж знайдеш кесаря, - продовжив Святослав, - нагадай йому про давню дружбу i любов мiж болгарами i русами, нагадай, як каган Симеон i князь Iгор разом ходили на ромеїв, скажи, що кров болгарська i руська змiшались давно вже над морем Руським.
- Скажу, княже, бо є в тому морi краплина й моєї кровi.
- А так почавши мову, передай кесаревi Петру мої дари - лiпшого коня Руської землi, меч мiй княжий i щит - i скажи йому, що прислав до мене iмператор Никифор василiка свого iз золотом, пропонує менi взяти дружину й iти на болгар. Слухай, Богдане, i скажи моїми словами кесаревi Петру, що в болгар i русiв був i є один ворог - ромеї, i немарно люди нашi, й мудрi кесарi, й князi воювали з василевсами константинопольськими. I зараз я не беру золота iмператорiв, - дружина моя його не хоче, але знаю я, що Вiзантiя хотiла б спочатку розбити Болгарiю, а потiм Русь. Тому й кажу Петру - ходiмо сукупно на Вiзантiю. Про це я й пишу кесаревi в своїй харатiї, ось вона, а ось - моя печать.
- Слухаю, княже, i все зроблю, - вклонився тисяцький Богдан. - Коли велiтш їхати?
- Нинi, - одразу вiдповiв князь Святослав, - бери дружину i їдь з сонцем. Але я не кiнчив всього, мiй воєводо, - промовив князь Святослав, помiтивши, що Богдан хоче пiти. - Про все, що я говорив тобi, написано в харатiї. Але коли кесар Петро харатiї й дарiв не прийме або ж коли не стане на неї вiдповiдати, скажи кесаревi, що Русь i люди її не хочуть загибати, не бажають вони смертi й болгарам, i тодi скажи кесаревi Петру: князь Святослав iде на ви!
- Все зроблю, як ти велiв, княже!
За Днiпром свiтало, вже починало голубiти плесо, на березi Почайни, як чорнi птахи, що згорнули свої крила, похитувались хеландiї.
 
4
 
Гора, передграддя й Подол жили звичайним своїм життям. Вже на княжих i боярських нивах буйно виросло, викинуло колос, зацвiло й почало наливатись всяке жито, вже iз-за Днiпра з бортничiв* (*Бортничi - лiси, де стояли бортi (вулики).) чадь везла колоди iз пахучим медом, вже в дарницi київського князя на заднiпрянських луках покосили трави й перевезли до гороца, а грецькi хеландiї все стояли над Почайною...
Посол Калокiр не раз добивався до князя, зустрiчався з ним, запитував:
- Якою ж буде твоя вiдповiдь, великий княже? Князь Святослав дивився на хитрого василiка й розумiв його тривогу, бо днi йшли за днями, а сидiти сину протевопа на Почайнi було нудно й сумно.
Але ж князь не мiг дати остаточну вiдповiдь василiку, бо ждав тисяцького Богдана з Болгарiї, i говорив йому рiшуче, твердо:
- Я не iмператор ромеїв, щоб

читати