Завантажити

Никифор Фока, який ненавидить болгар i всiх тих, що допомагали миру з ними. I тому вiн хотiв люто покарати мого батька. Його пси вже напали на слiд, i батька ждав монастир, а може, й галери. Але батько мiй, як я тобi вже говорив, князю, був дуже розумною людиною i тому через землю тиверцiв i уличiв утiк до Херсонеса.
Ця довга i до того ж виголошена одним духом промова, мабуть, стомила василiка Калокiра, i вiн якийсь час спочивав, дивлячись на небо над Києвом, що стало темно-вишневим, тривожним, i на плесо, що швидко синiло...
- Там, у Херсонесi, i в усiх Клiматах, - повiв далi вiн, - як ти, мабуть, княже, добре знаєш, є дуже багато людей, якi ненавидять iмперiю. Туди з Константинополя виганяють усiх, ким невдоволенi iмператори, туди ж тiкають i тi, хто невдоволений iмператорами. I хоч Клiмати - це фема iмперiї, i хоч там є їхнiй стратиг, але херсонiти мають свiй конвент, на чолi якого стоїть протевон. Минув короткий час, i мiй батько був обраний протевоном, а зараз, коли в iмператора Никифора виникла потреба послати василiка до тебе, вiн зупинився на менi, синовi протевона...
- Але ж, - запитав князь Святослав, - iмператор Никифор знає те, що ти менi розповiв, - хто твiй батько i хто сам ти? Як же вiн посилає тебе до мене?
Василiк Калокiр задоволене потер руки, а може, йому стало просто холодно, бо з Днiпра починав повiвати вiтер.
- Iмператор Никифор, - вiдповiв вiн, - звичайно, знає, хто мiй батько i хто я, але знає й те, що коли ми беремось, то доводимо справу до кiнця. До того ж вiн дещо й зробив для мене: дав високе звання патрикiя. Це звання, - щиро признався Калокiр, - було дуже менi потрiбне, - князю. Я маю багато друзiв i прихильникiв у Константинополi, i якщо Никифору не одрубають голови в Сiрiї, то вiн незабаром втратить її у Великому палацi, а тодi...
Калокiр на мить обiрвав потiк своїх слiв, хижими очима подивився на Днiпро й небо.
- ...тодi, - зашепотiв вiн, - для iмперiї почнеться новий час. Навiщо їй сваритись з Болгарiєю й Руссю, навiщо їй простягати пазури до далекої Вiрменiї, навiщо їй Клiмати й сам Херсонес?
- Ти - добра людина i щедра, - сказав на це Святослав. - Дуже добре й те, що ти, як син протевона, розумiєш, що Клiмати - це не римська, а руська земля. Якщо говорити правду, то i я думаю, що iмператор Никифор робить помилку, починаючи вiйну з болгарами. Нам, князям Русi, не варто йому в цьому допомагати, не слiд iти супроти болгар.
- Нi, княже Святославе, - раптом скрикнув Калокiр, - я не говорив, що тобi не слiд iти супроти болгар...
- Почекай, Калокiре, - перебив його Святослав. - А що ж, по - твоєму, iти нам на болгар?
- Iти, iти, княже!
- Як же я можу iти супроти Болгарiї? За що, для чого? - вже роздратовано промовив князь Святослав.
- Iти для того, щоб Вiзантiя i Болгарiя сукупно не пiшли проти Русi.
- Болгарiя не пiде супроти Русi, - впевнено сказав Святослав.
Темне було обличчя в патрикiя Калокiра i страшнi, темнi його слова:
- Болгарiя не пiде, але кесар її Петро сукупно з iмператорм Никифором поведуть своє вiйсько супроти Русi. Слухай, княже Святославе, iмператор Никифор вигнав послiв Болгарiї, але може кожного дня помiритись з кесарем Петром. I коли б вiн послав п'ятнадцять кентинарiїв нинi не тобi, а Петровi, той не вагався б, взяв би їх, бо йому нiчого втрачати - вiн усе вже втратив. Тодi Никифор i Петро вийдуть на Дунай, уже в Руському морi повно грецьких кораблiв, вже тьма легiонерiв стоїть у Клiматах, вони пливуть вгору по Танаїсу, стоять у Саркелi, збирають хозарiв, шлють василiкiв в печенiзькi улуси. Чи бачиш ти тепер, княже, як вони обступають зi всiх бокiв Русь, як уже iдуть на неї, як навкруг пахне кровлю?! Коли ж ти пiдеш на болгар, то зруйнуєш їхнi диявольськi намiри, ти пройдеш за Дунай i розiб'єш Петра, ти зупинишся тiльки пiд стiнами Константинополя.
Темна хмара встала тим часом на заходi, вiд Днiпра зривався й усе дужчав вiтер, бiля самих нiг Святослава й василiка завирувала, вдарила хвилею вода.
- Я розумiю тебе, - перемагаючи шум вiтру й хвилi, голосно говорив князь Святослав, - бачу, що замислили iмператори ромеїв.
- Золото iмператорiв лежить на хеландiях, - так само голосно промовив василiк. - Бери його, княже, i йди на Петра. Я сказав тобi правду, iди й перемагай. А менi, княже Святославе, допоможеш, коли я буду в Константинополi.
Це вже був не той василiк Калокiр, який недавно вклонявся князю Святославу, боярам його i всiм людям Русi в Золотiй палатi, а хижий, неситий син протевона, що розповiв про страшнi намiри iмператорiв ромеїв, але жадав власної користi, власної слави в iмперiї.
- Я розумiю тебе, - збагнувши всю суть Калокiра, вiдповiв князь Святослав. - Та зараз нiчого не можу сказати. Не сам мушу думати про це, мусить думати вся Русь. Уже пiзно. Починається буря. Ходiмо до лодiї. Згодом я тобi скажу моє слово.
Перемагаючи грудьми дужий холодний вiтер, вони швидко пiшли до лодiї, назустрiч ночi, що

читати