Завантажити

гострими носами, високими щоглами, багатьма реями - справжнi морськi чудеса.
З Подолу й передграддя кинулись тодi до Почайни купцi, ремiсники, роб'ї люди. На таких коробах приїжджали звичайно падкi до торгу гостi з Константинополя; хто хотiв, мiг щось у них купити, щось продати. Проте поки хеландiї досягли Почайни, там, де вона допливала до Днiпра, й поклали укотi напроти Боричевого узвозу, рiчку й береги обкутали присмерки.
Не змогли кияни й поговорити з прибулими, бо тiльки но хеландiї стали бiля берега, одразу ж туди з Гори спустились княжi мужi з невеликою дружиною. Вони нагримали на подолян i велiли їм забиратись вiд Почайни. Самi ж, як водиться, зiйшли на хеландiї, привiтались з прибулими, запитали, що вони за люди й за чим припливли до Києва.
На хеландiях були гостi з Константинополя, що привезли з собою паволоки, узороччя, вина. Княжi мужi пообiцяли, що вранцi до них прийдуть тiуни, вiзьмуть належний устав, проведуть на торг. А там уже гостям буде вiльно чи продавати щось, чи купувати. На однiй же з хеландiй, як виявилось, прибув з численною, добре озброєною сторожею й кiлькома рабами не просто царгородський гiсть, а василiк iмператора ромеїв.
Почувши вiд своєї сторожi, що до хеландiї прийшли мужi київського князя, цей василiк з дуже недобрим - стомленим чи хворобливим - виглядом вилiз iз - пiд настилу, де лежав до цього. Випроставшись на весь зрiст, вiн через товмачiв сказав, що прибув до київського князя з грамотою вiд iмператора ромеїв Никифора, має до нього важливу справу й мусить говорити про неї самовидь, що i просить переказати київському князевi.
Княжi мужi вiдповiли на це, що вже пiзня година, в такий час київський князь, либонь, спочиває. Проте пообiцяли наступного ж дня вранцi передати все князевi Святославу.
Василiк повторив, що хотiв би, аби князь покликав його швидше, а потiм несмiливо поцiкавився, чи не могли б мужi залишити бiля хеландiй свою сторожу. Мужi сказали, що сторожу вони залишать i просять василiка не турбуватись, - Київ добрий город, тут радi кожному гостевi i нiкого не скривдять. З тим вони й пiшли, а сторожа лишилась бiля хеландiй.
На Днiпрi покотив туман, вiтер, як здавалося, василiку, таємничо й погрозливо свистiв у лозах над Почайною, вздовж берега йому чулись голоси, на тлi багряного неба височiла оточена стiнами й вежами сувора фортеця, де й жив київський князь. Василiк, здригаючись вiд холоду, постояв на настилi лодiї й полiз у своє затишне кубло. Знаючи церемонiал вiзантiйського двору, за яким iмператори, ранiше нiж прийняти посла, неодмiнно його затримували, вiн мiркував: чи довго київський князь змусить його стояти на цiй холоднiй рiчцi?..
Проте київський князь не примусив василiка з Константинополя без дiла стояти на Почайнi. Наступного ранку, тiльки почало свiтати над Днiпром, до грецьких хеландiй прийшли тiуни. Вони одразу кiнчили справу з купцями, взяли устав i повели їх на торг. Разом з ними - i вже до василiка - прийшли й тi мужi, що були тут минулого вечора; вони сказали василiку, що князь Святослав знає вже про посла iмператора, прийме його цього ж ранку, запросили йти з ними.
Нашвидку прибравшись у найкращий свiй одяг - довге, чорного оксамиту платно, взувши зеленi черевики, почепивши на голову клобук, василiк iмператора звелiв рабам брати дари. Потiм слiдом за мужами, у пасмугах рожевого промiння, що котилось iз-за Днiпра, вiн пройшов глибоким Боричевим узвозом, через мiст i ворота потрапив на Гору, а там до княжого терема й Золотої палати.
Крокуючи цим шляхом i часто зупиняючись, щоб передихнути, василiк пильно примiчав усе, що бачив, i порiвнював з тим, до чого звик у Константинополi. Тут, у Києвi, не було, як там, високих стiн i кам'яних споруд, багатьох вулиць i площ, оздоб, колон, статуй. Проте все, що бачив василiк, - глибокий Боричiв узвiз, де проходив єдиний вiд Днiпра шлях на Гору, старi дерев'янi стiни, що стояли над глибокими урвищами, а мали ще й присипи з гострим околлям, перекинутий через глибокий рiв мiст, город на Горi з теремами й клiтями, гридницi, навкруги яких василiк побачив багато воїв, требище, де перед Перуном, що дивився золотими очима на Днiпро, палахкотiв вогонь i творилась вранiшня жертва, - все це примусило василiка здивуватись i здригнутись: високо сидять київськi князi, нелегко до них доступитись!
У Золотiй палатi, куди через сiни й Людну палату завели василiка, все також було суворим i таємничим. Тут горiло багато свiтильникiв, вiдблиски яких грали на позолоченiй i срiбнiй зброї, попiд стiнами на лавах сидiли поважнi, бородатi, одягненi в темнi вбрання люди, на помостi в кiнцi палати василiк побачив князя Святослава.
Василiк пiшов уперед, низько вклонився князевi й через товмачiв сказав:
- Вiрний у бозi iмператор Схiдної Римської iмперiї Никифор послав мене, патрикiя Калокiра, з дарами i грамотою своєю до тебе, княже Русi, щоб ствердити любов, сущу з тобою й людьми руськими, на всi лiта...
До палати зайшли раби, що крокували слiдом за

читати